Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити - Дейл Карнегі
Поступово я почав усвідомлювати, що моя виразка стала наслідком моїх власних негативних думок та емоцій. Тому я вирішив повернутися до роботи, яку любив, — працювати моряком, а також спілкуватися з людьми, які мислять конструктивно й оптимістично. Напевне, це рішення врятувало моє життя. Я цілеспрямовано шукав друзів, які думали прогресивно — здорових, оптимістичних чоловіків, вільних від тривоги... і виразки шлунка. Щойно змінилися мої емоції, як змінився і мій шлунок. Незабаром я взагалі забув, що у мене була виразка. Я побачив, що заразитися здоров'ям, щастям та успіхом так само легко, як і перейнятися чужими тривогами, озлобленістю та невдачами. Це був найважливіший урок у моєму житті. Я мав би зрозуміти це давно. Я чув і читав про це десятки разів. Але мені довелося дорого заплатити за цей досвід.
Тепер я слідкую за зеленим світлом
Джозеф М. Копер
кільки я себе пам’ятаю, з раннього дитинства і до зрілих років, я був професійним панікером. Не можна було перелічити моїх тривог. Деякі з них мали реальне підґрунтя, та більшість були уявнішими. Дуже рідко було так, що я не хвилювався, — тоді я починав тривожитися, бо мені здавалося, що я щось пропустив.Але два роки тому я розпочав нове життя. Причиною цього став самоаналіз моїх помилок, а також «безстрашна інвентаризація» мого характеру. Це дозволило чітко побачити причину тривог.
Справа у тому, що я ніколи не жив сьогоднішнім днем. Я соромився за вчорашні помилки і боявся майбутнього.
Мені знову і знову повторювали, що «сьогодні — це завтра, якого ми боялися вчора», але мені це не допомагало. Мені радили жити за 24-годинною програмою. Мені говорили, що сьогодні — це єдиний день, над яким я маю контроль, і що я маю якнайкраще використовувати свої можливості. Мені казали, що як я це робитиму, то буду таким зайнятим, що не матиму часу хвилюватися за інші дні, вчорашні або завтрашні. Ці поради були логічними, але чомусь мені не вдавалося використати їх на практиці.
А потім, наче постріл з темряви, я знайшов відповідь — і де б ви думали? На Північно-східній залізничній платформі о сьомій ранку 31 травня 1945 року. Це була важлива година для мене, тому я так добре її запам’ятав.
Ми проводжали друзів на потяг. Вони від’їжджали до Лос-Анджелеса. Війна ще тривала, на вокзалі був великий натовп. Замість того, щоб зайти з дружиною до потягу, я пішов до першого вагона. На хвилину я зупинився помилуватися великим блискучим двигуном. Потім я обійшов потяг і побачив великий семафор. Горіло жовте світло. Щойно засвітився зелений сигнал, машиніст дав дзвінок. Я почув знайоме «Займіть свої місця!», й за кілька секунд величезний потяг вирушив у свою 5000-кілометрову подорож.
Я завмер. Я став свідком дива. Машиніст дав мені відповідь, яку я шукав. Він вирушив у довгу подорож, керуючись зеленим сигналом. Якби я був на його місці, то захотів би переконатись, чи буде зелене світло протягом всієї подорожі. Це, звичайно, неможливо, але це я й намагався зробити зі своїм життям — сидів на вокзалі й нікуди не їхав, бо хотів отримати якісь гарантії того, що чекає на мене попереду.
Машиніст не переймався проблемами, з якими він може зіткнутися попереду. Напевно, будуть і затримки, і відставання, але хіба не для цього вони створили систему сигналів? Жовте світло — пригальмуй. Червоне — попереду справжня небезпека, зупинись. Завдяки цьому подорож залізницею була безпечною. Гарна система сигналізації.
Я запитав себе, чому в моєму житті немає системи сигналів. Але ж насправді вона була! Господь дав мені її. Він контролює її, тому тут не може бути збоїв. Я почав шукати зелене світло. Де я можу його знайти? Але ж якщо Бог створив зелені сигнали, чому не запитати Його? Я так і зробив.
Тепер я молюся щоранку і отримую своє зелене світло на кожен день. Час від часу мене змушує пригальмувати жовтий сигнал. Іноді з'являється червоне світло, яке рятує мене від катастрофи.
Відтоді, як я зробив це відкриття, у моєму житті більше немає тривог. За ці два роки я побачив понад сімсот зелених сигналів, і подорож по життю стала набагато легша, бо я не думаю про те, яким буде наступний сигнал. Хоч яким буде його колір, та я знатиму, що робити.
Я скоював повільне самогубство, бо не знав, як розслабитися
Пол Семсон
ще півроку тому я мчав життям на великій швидкості. Я завжди був напружений, ніколи не розслаблювався. Щовечора я повертався додому виснажений від нервової напруги. Чому? Бо ніхто мені не сказав: «Поле, ти вбиваєш себе. Чому б тобі не пригальмувати? Чому б не розслабитися?»Я швидко прокидався, похапцем снідав, поспіхом голився, вдягався на бігу і так швидко мчав на роботу, наче боявся, що кермо вилетить у вікно, якщо я на секунду його відпущу. Я швидко працював, потім біг додому і навіть уві сні кудись поспішав.
Я дійшов до такого стану, що звернувся до відомого невролога у Детройті. Він порадив мені розслабитися, весь час думати про релаксацію — під час роботи, у машині, за їжею та перед сном. Він сказав, що, не вміти розслаблятися — це повільне самогубство.
Відтоді я практикую релаксацію. Не засинаю, поки свідомо не розслаблю тіло і дихання. І тепер вранці я відчуваю, що відпочив за ніч, — це великий крок уперед, бо раніше я вставав з ліжка зморений. Тепер я розслаблююся, коли їм, а також за кермом. Звичайно, я не втрачаю пильності, але тепер веду машину силою розуму, а не нервів. Та найдужче я розслаблююся на роботі. Кілька разів на день я перевіряю, чи не перебуває моє тіло в стані напруги. Тепер, коли дзвонить телефон, я не кидаюсь до слухавки так, ніби хтось намагається її у мене вихопити. І коли до мене хтось говорить, я розслаблений, мов дитина.
Результат? Життя стало набагато приємнішим; я повністю звільнився від нервової втоми та тривоги.
Як Бенджамін Франклін боровся з неспокоєм
Лист Бенджаміна Франкліна до Джозефа
