Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити - Дейл Карнегі

частину своїх обов'язків іншим.

Якось я прибирав у себе на столі, й мені спала на думку непогана ідея. Я дивився на стос давніх нотаток з проповідей та інших записок, які стосувалися питань, що давно минули. Я рвав їх одна за одною і викидав у кошик для сміття. Раптом я зупинився і сказав собі: «Білле, чому б не зробити те саме з твоїми тривогами? Чом би не зібрати переживання, які стосуються вчорашніх проблем, і не викинути їх?» Ця ідея відразу мене підбадьорила — мені здалося, що тягар на моїх плечах полегшав. Відтоді у мене з’явився новий ритуал: я викидаю у сміття проблеми, з якими більше не можу нічого вдіяти.

Через деякий час витираючи посуд, який помила дружина, я зробив іще одне відкриття. Я сказав собі: «Білле, подивись, яка щаслива твоя дружина. Ми одружені вісімнадцять років, і весь цей час вона миє посуд. Якби у день нашого весілля вона могла подивитися вперед і побачити, скільки посуду їй доведеться перемити за цей час! Це ж гора брудних тарілок! Одна думка про це злякала б хоч яку жінку. Але чому ж моя дружина така спокійна? Бо вона миє одну тарілку за раз». Я побачив, у чому моя проблема. Я намагався помити і сьогоднішній, і вчорашній посуд, і посуд, який ніколи не забрудниться.

Я побачив, як по-дурному я поводився. Щонеділі за кафедрою я вчив жити інших людей, а сам вів напружене, тривожне, нервове існування. Мені стало соромно за себе.

Більше тривоги мене не зачіпають. Ніякого болю в шлунку. Ніякого безсоння. Зараз я згрібаю вчорашні неприємності й викидаю їх на смітник. І вже не намагаюсь помити завтрашній посуд.

Ви пам’ятаєте твердження, що наводиться на початку цієї книги? «Тягар завтрашнього дня, доданий до тягаря вчорашнього, зробить слабкою найдужчу людину, якщо вона намагатиметься нести їх сьогодні...» То навіщо ж пробувати?

Я знайшов відповідь

Дел Хаджес

1943 році я опинився у військовому госпіталі у Альбукерке, Нью-Мехіко, з трьома зламаними ребрами і пробитою легенею. Нещасний випадок стався на Гавайських островах, де ми відпрацьовували висадку морської піхоти на берег. Я готувався зістрибнути з баржі на берег, аж вона перекинулася од вітру, я втратив рівновагу і впав на пісок. Удар був такої сили, що зламане ребро пробило мою праву легеню. Провівши три місяці у шпиталі, я пережив найбільший шок у своєму житті. Лікарі сказали, що мій стан геть не покращав. Добре подумавши, я зрозумів, що одужати мені не дозволяє хвилювання. Я звик до дуже активного життя, а протягом цих трьох місяців просто лежав на спині, не маючи жодного заняття. Я міг лише думати. І що більше я думав, то більше тривожився, чи зможу знову зайняти своє місце у світі, чи не залишуся назавжди інвалідом, чи зможу колись одружитися і вести нормальне життя.

Я умовив лікаря перевести мене до іншої палати, її називали «сільським клубом», бо пацієнтам тут дозволяли робити все, що завгодно.

У цьому «клубі» я зацікавився бриджем. Я витратив шість тижнів на вивчення правил і на саму гру, а також на читання книг про бридж. Через шість тижнів я грав майже щовечора, і так було до кінця мого перебування у лікарні. А ще я почав малювати олійними фарбами; я опановував це мистецтво під керівництвом інструктора щодня з третьої до п'ятої. Я також набив руку на вирізанні фігурок з мила і з дерева, прочитав багато книг з цієї теми. Я був такий заклопотаний цими справами, що не мав часу турбуватися за свій фізичний стан. Я навіть знаходив час для книг із психології, які мені приносили з Червоного Хреста. Через три місяці лікарі привітали мене з «вражаючим прогресом». Це були найприємніші слова, які я чув за все життя. Я хотів кричати від радості.

Коли мені не було чого робити, коли я тільки лежав і переживав за своє майбутнє, прогресу не було. Я труїв своє тіло тривогою. Навіть зламані ребра не гоїлися. Та щойно я перейнявся бриджем, малюванням та різьбою по дереву, лікарі оголосили, що я досяг «разючого прогресу».

Зараз я веду нормальне здорове життя, і мої легені у такому ж доброму стані, як і ваші.

Пам’ятаєте, що сказав Бернард Шоу? «Секрет наших нещасть у тому, що у нас є час думати про те, щасливі ми чи ні». Живіть активним життям!

Час вирішує багато проблем!

Луїс Т. Монтант-молодший

ерез тривогу я втратив десять років життя, від вісімнадцяти до двадцяти восьми. Ці роки мали б стати найбагатшими і найпліднішими у житті будь-якого молодого чоловіка.

Зараз я розумію, що сам винен у тому.

Все мене тривожило — і робота, і здоров'я, і родина, і почуття меншовартості. Я був такий наляканий, що переходив на другий бік вулиці, аби не зустрічатися зі знайомими. Я часто вдавав, що не помічаю їх, тому що боявся насмішок.

Я так боявся незнайомців, так ніяковів у їхній присутності, що одного разу за два тижні проґавив три роботи, бо просто не наважився сказати потенційним працедавцям, що міг би виконувати їх.

Одного дня вісім років тому я переміг тривогу — і відтоді рідко хвилююся. Тоді я зустрівся з людиною, в якої було набагато більше проблем, ніж у мене, та вона була переповнена радістю й ентузіазмом. Той чоловік заробив капітал у 1929 році, а потім утратив усе до останнього цента. Іще раз він «піднявся» у 1933 році — і знову все втратив. У 1939 році він заробив іще один статок і знову розорився. Він пройшов через процедуру банкрутства і переслідування з боку кредиторів. І всі ті злигодні, які іншого довели б до самогубства, не зламали його.

Сидячи у його офісі вісім років тому, я позаздрив його вдачі. Хотів би я бути таким, як він!

Під час розмови він передав мені листа, який отримав того ранку, і сказав: «Прочитай це».

Це був дуже злий лист із неприємними запитанням. Якби я отримав такого листа, то страшенно засмутився б. Я сказав: «Білле, як ви збираєтеся на це відповідати?»

«Ну, я відкрию тобі один секрет. Наступного разу, коли у тебе справді з’явиться підстава для хвилювань, візьми олівець, сядь і детально запиши, що саме тебе хвилює. Потім поклади цей аркуш паперу у нижній правий ящик столу. Через кілька