Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити - Дейл Карнегі

так боїшся, в тобі знайдеться сила і мудрість, щоб зустріти те лихо. Дрібні прикрощі тепер геть не зачіпають мене. Коли тріщить і валиться палац, вас не хвилюватиме те, що слуга забув покласти серветки чи кухар розлив суп.

Я навчилась не чекати багато від людей, тож зазнаю втіхи від спілкування з друзями, які були не зовсім щирі зі мною, і з приятелями, які пліткують позаочі. Головне, я здобула почуття гумору, тому що у мене було забагато речей, над якими можна було або плакати, або сміятися. І якщо жінка може кепкувати зі свого лиха, замість того, щоб влаштувати істерику, то їй уже ніщо не страшне. Я не шкодую, що зазнала труднощів, адже завдяки їм я пізнала життя у всіх його виявах. І це варте тієї ціни, яку я заплатила.

Дороті Дікс перемогла неспокій, живучи «сьогоднішнім днем».

Я не сподівався дожити до світанку

Дж.С. Пенні

[14 квітня 1929 року юнак із п'ятьма сотнями доларів у кишені та мільйонами доларів у планах відкрив галантерейний магазин у Кеммерері, штат Вайомінг, — маленькому шахтарському містечку на тисячу мешканців. Галантерея містилася у вагончику, який покинули після себе геологи, а юнак з дружиною оселилися неподалік на горищі. Великі коробки з-під товарів були в них за стіл, а менші слугували стільцями. Дружина клала дитину спати під прилавком і допомагала чоловікові обслуговувати покупців. Сьогодні найбільша у світі мережа галантерейних товарів носить ім'я цього чоловіка: J. С. Penny Stores — понад шістсот крамниць, які охоплюють усі штати Америки. Нещодавно я вечеряв з містером Пенні, і він розповів мені про найбільш драматичний момент свого життя.]

Багато років тому мені випали жорстокі випробування. Я був у відчаї. Мої тривоги не мали жодного стосунку до компанії J. С. Penny Цей бізнес процвітав; але перед Великою депресією 1929 року я взяв на себе декілька поспішних зобов’язань. Як і багатьох інших людей, мене звинувачували в ситуації, яка склалась зовсім не з моєї вини. Я так переймався, що не міг спати, в мене розвинулась дуже болюча хвороба, що зветься оперізуючий лишай, — червоний висип і рани на шкірі. Я консультувався з лікарем — чоловіком, з яким я у дитинстві ходив до школи у Гамільтоні, штат Міссурі. Доктор Емер Егглстон, головний лікар санаторію Kellogg у Бетл-Кріку, штат Мічиган, поклав мене у ліжко, сказав, що я дуже хворий і виписав складне лікування. Але нічого не допомагало. Дні минали, а я слабшав. Я виснажився й нервово, і фізично, мене охопив розпач, я не бачив жодного променю надії. Я не мав для чого жити. Мені здавалося, що в мене не лишилося жодного друга і навіть моя родина відвернулася від мене. Одного вечора доктор Егглстон дав мені снодійне, але його вплив швидко закінчився, і я прокинувся з переконанням, що це остання ніч у моєму житті. Вставши з ліжка, я написав прощальні листи дружині й сину. Я написав, що не сподіваюсь дожити до ранку.

Прокинувшись уранці, я здивувався, що ще живий. Спускаючись униз, я почув спів у маленькій каплиці, де щоранку проходила служба. І досі пам’ятаю гімн, який вони співали: «Бог подбає про тебе». Підійшовши до каплиці, я всім серцем прислухався до співу, до читання Святого Письма та молитов. Сталося те, чого я не можу пояснити — це можна було б назвати дивом. Я відчув, як із холодної пітьми потрапив у струмінь сліпучого сонячного світла. Я відчув, що мене перенесли з пекла до раю, відчув силу Господа так, як ніколи не відчував її раніше. Я зрозумів, що сам відповідаю за свої проблеми. І я знав, що Бог з Його любов’ю хотів мені допомогти. Відтоді моє життя звільнилося від тривог. Зараз мені сімдесят один рік, і найбільш драматичні та величні двадцять хвилин свого життя я провів у капличці того ранку: «Бог подбає про тебе».

Дж. С. Пенні зумів побороти тривогу, бо відкрив ідеальні ліки.

Я був «інвалідом з Вірджинії»

Джим Бірдселл

імнадцять років тому, коди я навчався у військовому коледжі у Блексбурзі, штат Вірджинія, мене називали «інвалідом з Вірджинії». Я постійно тривожився і хворів так часто, що за мною закріпили окреме ліжко у лазареті коледжу. Коли медсестра бачила, що я заходжу, вона підбігала і відразу ж робила укол. Я хвилювався завжди. Іноді я навіть забував, що ж мене розхвилювало. Я провалив свій іспит з фізики та інших предметів. Я знав, що повинен отримати середній бал 75-84. Я переживав за своє здоров'я, за постійні шлункові розлади, переживав через безсоння. Я переживав через фінансові питання. Я був нещасний, тому що не міг купити цукерок своїй дівчині й водити її на танці так часто, як я того хотів. Я боявся, що вона може вийти заміж за якогось іншого студента.

У відчаї я виклав свої проблеми Дюку Берду, професору з менеджменту Політехнічного інституту Вірджинії.

П’ятнадцять хвилин, які я провів з професором Бердом, дали більше для мого здоров’я і щастя, ніж усі чотири роки навчання у коледжі. «Джиме, — сказав він, — ти повинен сісти і подивитися в обличчя фактам. Якби ти витрачав бодай половину часу та енергії на вирішення своїх проблем, а не на хвилювання через них, то в тебе уже не було б ніяких проблем. Хвилювання — це твоя погана звичка».

Він виголосив три правила, які допомагають побороти хвилювання.

Правило 1. Точно сформулюй проблему, яка тебе хвилює.

Правило 2. Знайди причину цієї проблеми.

Правило 3. Зроби щось конструктивне для вирішення цієї проблеми.

Після цієї розмови я зайнявся конструктивним плануванням. Замість того, щоб переживати з приводу провалених іспитів, я запитав себе, чому ж так вийшло. Я знав, що я не дурний, — зрештою, я ж був головним редактором Virginia Tech Engineer.

Я зрозумів, що не склав фізику, бо мене цей предмет не цікавив. Я не старався, бо не бачив, як вона допоможе мені у професії промислового інженера. Але зараз я змінив свою думку. Я сказав собі: «Якщо керівництво коледжу вимагає, щоб я склав фізику, перш ніж отримаю диплом, то чому я повинен сумніватися в мудрості їхнього рішення?»

І повторно записався на курс з фізики. Цього разу я склав іспит, бо замість того, щоб гаяти час на хвилювання і скарги, сумлінно вчився.

Щоб вирішити свої фінансові проблеми, я почав