Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити - Дейл Карнегі
Я розповів цю історію не для того, щоб похвалитися своїми досягненнями, які, можливо, нікого не зацікавлять. Я розповів її, сподіваючись, що вона може дати новий поштовх якомусь бідному хлопцю, який потерпає від тривог, сором'язливості та комплексу меншовартості, — усього того, що псувало мені життя, коли я носив перешитий батьків одяг та черевики, які майже спадали з ноги[15].
Я жив у Саду Аллаха
Р. В. С. Бодлі [нащадок сера Томаса Бодлі, засновника знаменитої бодліанської бібліотеки, письменник, автор «Вітер у пустелі», «Провісник» і чотирнадцяти інших книг]
1918 році я поїхав на північний захід Африки і жив з арабами у Сахарі, «Саду Аллаха». Я вивчив мову кочівників. Я носив їхній одяг, їв їхню їжу і прийняв їхній спосіб життя, який дуже мало змінився за останні двадцять століть. Я купив овець і спав на підлозі в арабських наметах, детально вивчив їхню релігію. Згодом я написав книгу про Магомета під назвою «Провісник». Ті сім років, які я провів із арабськими пастухами, були найспокійкішими та найцікавішими роками мого життя.Я вже мав багатий життєвий досвід: мої батьки були англійці, жили вени в Парижі, там я й народився і прожив перші дев'ять років свого життя. Потім я навчався у Ітоні та в Королівському військовому коледжі у Сандхерсті. Після цього я шість років був офіцером Британської армії в Індії, де грав у поло, полював, вивчав Гімалаї і трохи воював. Я брав участь у Першій світовій війні, а після її завершення мене послали помічником військового аташе на Паризьку мирну конференцію. Мене шокувало і розчарувало побачене там. Протягом чотирьох років страждань на західному фронті я вірив, що ми боремося за порятунок цивілізації. Але на Паризькій мирній конференції я побачив егоїстичних політиків, які закладали підґрунтя для Другої світової війни — кожна країна намагалася якомога більше загарбати для себе, створюючи антагонізм між народами та відроджуючи інтриги таємної дипломатії.
Я був хворий від війни, хворий від армії, хворий від суспільства. Вперше за час своєї кар'єри я втратив сон, думаючи про те, чим займатися у житті. Ллойд Джордж закликав мене зайнятися політикою. Я думав над його пропозицією, коли сталася подія, котра змінила і визначила моє життя на наступні сім років. Все це сталося внаслідок розмови, яка тривала менше двадцяти секунд, — розмови з Тедом Лоуренсом, найбільш колоритною та романтичною постаттю, яку породила Перша світова війна. Він жив у пустелі з арабами і порадив мені зробити те саме.
Спочатку це здавалось неймовірним. Однак я твердо вирішив піти з армії, тож треба було чимось займатися. Цивільним працедавцям непотрібні були такі люди, як я — колишні офіцери регулярної армії — тим паче, що на ринку праці з'явились мільйони безробітних. Тож я скористався порадою Лоуренса: поїхав до арабів, і щасливий, що це зробив. Вони навчили мене боротися з тривогою. Як і всі віруючі мусульмани, вони фаталісти. Вони впевнені, що кожне слово, написане Магометом у Корані, має прямий стосунок до Аллаха. Тому коли у Корані сказано: «Бог створив вас і всі ваші діяння», вони приймають це буквально. Ось чому вони так спокійно сприймають життя, ніколи не поспішають і не хвилюються, коли щось іде не так. Вони знають, що станеться те, що має статися, і що ніхто, крім Бога, не може нічого змінити. Однак це не означає, що перед лицем катастрофи вони сідають і нічого не роблять. Якось у Сахарі мені довелося пережити жорстокий, руйнівний буревій, що зветься «сірокко». Він лютував три дні і три ночі. Він був такий потужний, що розніс пісок із Сахари на сотні миль Середземномор'ям, аж той опинився у долині Рони у Франції. Вітер був такий гарячий, що мені здавалося, ніби волосся горить у мене на голові. Моє горло пересохло. Очі палали. Рот заліплювало піском. Мені здавалося, що я стою перед пічкою на скляній фабриці. Я мало не збожеволів. Але араби не скаржилися. Вони знизували плечима і говорили «Мак-туб!»... «Так написано».
Та допіру буревій вщух, як вони взялися до роботи: зарізали усіх ягнят, бо знали, що вони все одно помруть, а так сподівалися врятувати старших овець. Після забою ягнят погнали отари на південь до води. Все це робилося спокійно, без скарг, тривог чи підрахунку їхніх втрат. Голова племені сказав: «Все не так погано. Ми могли втратити все. Але хвала Богу, залишилось сорок відсотків наших овець, щоб ми могли почати все спочатку».
Пам'ятаю інший випадок: ми їхали в пустелі, аж зненацька спустила шина. Шофер забув взяти запасну камеру, тож у нас залишилося лише три колеса. Я панікував і запитував арабів, що тепер робити. Вони сказали, що паніка не допоможе і що так я лише перегріюся. За їхніми словами, шина спустила з волі Аллаха, і цьому не можна зарадити. Тому ми поїхали далі на ободі одного колеса. Незабаром машина зачхала і зупинилась. У нас закінчилося пальне! Старший просто сказав: «Мактубі» І знову ж таки, замість того, щоб кричати на водія, який не заправив бак, всі залишалися спокійними. Наспівуючи, ми пішли далі пішки.
Сім років з арабами переконали мене, що усі неврози, безсоння та алкоголізм американців та європейців є наслідками того метушливого і неспокійного життя, яким живемо ми в цивілізованому світі.
Поки я жив у Сахарі, тривог у мене геть не було. Тут, у Саду Аллаха, я знайшов супокій і благополуччя, до якого ми так відчайдушно прагнемо.
Багато людей сміється з фаталізму. Можливо, вони і мають рацію, проте ми повинні розуміти, що часто самі визначаємо свою долю. Наприклад, якби я не розговорився з Лоуренсом за три хвилини до півночі одного спекотного серпневого дня 1919 року, то моє життя ішло б зовсім по-іншому. Озираючись на своє життя, я бачу, як його формували і змінювали події, що перебували поза межами мого контролю. Араби називають це мактуб, кісмет — волею Аллаха. Називайте це по-іншому, якщо хочете. Я знаю одне: зараз, через сімнадцять років після того, як я поїхав з Сахари, я відчуваю смирення перед невідворотним, якому навчився у арабів. Та філософія
