Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити - Дейл Карнегі
Я вирішив свої любовні проблеми, запропонувавши руку і серце дівчині, яку не міг уявити дружиною когось іншого. Зараз це місіс Джим Бірдселл.
Оглядаючись назад, я бачу, що моя проблема полягала у небажанні знайти причини моєї тривоги та підійти до них реалістично.
Джим Бірдселл зміг припинити хвилювання, ПРОАНАЛІЗУВАВШИ свої проблеми. Він використав принцип, описаний у розділі «Як аналізувати і вирішувати проблеми, спричинені неспокоєм».
Я вижив завдяки цьому реченню
Доктор Джозеф Р. Сізу, декан Теологічної Семінарії Нью-Брунсвіка, штат Нью-Джерсі — найстарішої теологічної семінарії Сполучених Штатів Америки, заснованої у 1784 році
агато років тому, у хвилину розпачу та непевності, коли здавалося, що моє життя заполонили сили, які перебувають поза моїм контролем, я випадково відкрив «Новий Завіт», і мені в око впало це речення: «Той, Хто послав Мене, перебуває зо Мною; Отець не полишив Самого Мене», Відтоді моє життя змінилося. Після цього все стало по-іншому. Гадаю, не минуло і дня, щоб я не повторював собі це речення. Я живу ним відтоді, як воно потрапило мені на очі. Я знайшов у ньому своє заспокоєння і силу. Для мене у ньому криється сама суть релігії. Воно лежить в основі всього, заради чого варто жити. Це Золоті Слова мого життя.Я відштовхнувся від дна і піднявся вгору
Тед Еріксен
олись я був страшенним «панікером», але це вже в минулому. Влітку 1942 року я отримав досвід, який усунув тривогу з мого життя і, сподіваюся, назавжди. Порівняно з цим досвідом усі інші проблеми здаються незначними.Багато років я хотів порибалити на комерційному судні на Алясці, тож у 1942 році записався на риболовецьке судно, яке виходило з Кодіаку, Аляска. На судні такого розміру зазвичай працює команда з трьох моряків: шкіпера, який керує, помічника шкіпера та «робочої конячки», яка виконує загальну роботу і зазвичай походить зі Скандинавії. Ось я і був таким скандинавом.
Оскільки лососів ловлять неводом, я часто стояв на вахті по дванадцять годин із двадцяти чотирьох. Я працював у такому графіку цілими тижнями. Я робив усе, чого не хотіли робити інші. Я мив судно. Я викидав помиї. Я варив їсти на маленькій дротяній печі у крихітній каюті, де мало не вчадів од диму. Я мив посуд. Я ремонтував човен. Я викидав рибу з човна у катер, який відвозив її на консервний завод. Ходив я у гумових чоботях, і мої ноги були весь час мокрі. В чоботях хлюпала вода, та я не мав часу її вилити. Але це все були іграшки порівняно з моєю основною роботою, яка полягала у витягуванні «верхньої підбори». Це означало, що ви ставите ногу на борт судна й витягаєте коркові поплавки й неводи. Принаймні ви маєте це робити — насправді невід такий важкий, що коли я намагався його витягнути, він і з місця не зрушував. Я тягнув його, а човен рухався піді мною. Я робив це тижнями, до кінця свого контракту. Мені мало клямка не запала. У мене все боліло, і я просто-таки корчився з болю.
Коли я нарешті отримував шанс відпочити, то лягав на вогких матрацах, що валялися на скрині з продуктами. Підмощував матрац туди, де найдужче боліло, і спав як немовля. Я дійшов до повного виснаження.
Зараз я щасливий, що мені випало зазнати тих поневірянь, бо відтоді я забув про хвилювання. Тепер, коли переді мною постає проблема, я кажу собі: «Еріксене, хіба це важче, ніж верхня підбора?» І Еріксен обов'язково відповідає: «Ні, верхня підбора — то щонайтяжче лихо». І я хоробро беруся до роботи. Гадаю, кожному корисно мати такий досвід — потрапити в щонайгіршу халепу і вижити. Після того усі наші повсякденні проблеми здаються відносно легкими.
Я був одним із найбільших дурнів на світі
Персі Г. Уайтінг, автор «П'яти головних правил продажу»
помирав од різних недуг більше, ніж будь-яка інша людина, жива, мертва чи напівмертва.Я не був звичайним іпохондриком. У мого батька була аптека, і я практично виріс у ній. Я щодня розмовляв з лікарями і медсестрами, тож знав назви і симптоми найстрашніших недуг. Я не був звичайним симулянтом — я мав симптоми! Я міг цілу годину або дві переживати з приводу хвороби, а потім у мене виявлялись майже всі її симптоми. Пригадую, як у нашому містечку Грейт-Беррінгтон, штат Массачусетс, спалахнула досить серйозна епідемія дифтерії. У батьковій аптеці я щодня продавав ліки людям, які приходили із заражених будинків. Потім хвороба, якої я так боявся, вразила й мене: я сам захворів на дифтерію. Я був певен, що так і є. Я вклався у ліжко і нафантазував собі стандартні симптоми. Я покликав лікаря. Він оглянув мене і сказав: «Так, Персі, це воно». І я розслабився. Я ніколи не переживав через хворобу, якщо вона вже почалася, тож повернувся на бік і заснув. Наступного ранку я був цілком здоровий.
Роками я отримував багато уваги та співчуття, спеціалізуючись на незвичайних і фантастичних хворобах, — кілька разів я помирав од спазму жувальних м’язів та гідрофобії. Згодом я переключився на смертельні хвороби — різні види раку і туберкульозу.
Зараз я можу посміятися з цього, але тоді це була трагедія. Я роками вірив у те, що стою над могилою. Коли весною потрібно було купувати костюм, я запитував себе, нащо викидати гроші, адже я не знаю, чи встигну його зносити?
Однак тепер із радістю повідомляю: за останні десять років я жодного разу не помирав.
Як мені це вдалося? Я висміюю свою уяву. Відчуваючи, що насуваються нові смертельні симптоми, я сміявся з себе й казав: «Послухай, Уайтінгу, ти помираєш то від однієї смертельної хвороби, то від іншої уже двадцять років, проте у тебе й досі першокласне здоров'я. Страхова компанія нещодавно дала тобі знижку. Чи не час, Уайтінгу розслабитися й посміятися зі свого марнослів’я?»
Я швидко з’ясував, що не можу одночасно і переживати і сміятись над собою. Тому відтоді я сміюсь.
Ідея така: не сприймайте себе занадто серйозно. Намагайтеся сміятися зі своїх тривог і подивіться, чи не зникнуть вони після цього.
Я завжди тримаю шляхи постачання
