Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий

Лінія кордону завжди є лінією болю. А особливо, якщо вона стає залізною завісою, через яку не можуть зустрітися батьки і діти, брати і сестри. Марія Каніровська втратила рідну сестру і нареченого, коли вони перетинали кордон. Катерину Сиванич з Телешниці Сянної кордон назавжди роз'єднав з рідним сином.

Сьогодні, якщо дивитися на швидку течію гірського Сяну, який можна вбрід перебігти за лічені секунди, важко уявити, що ще 60 років тому перейти чи не перейти Сян означало жити або загинути. Від людних поселень уздовж ріки, де вирувало життя, не залишилося і сліду.

Спогади очевидців «зачистки кордонів» ми наводимо окремо. Історії цих людей — свідчення того, як багато важили людські права взагалі і право недоторканності приватної власності зокрема за тоталітарних режимів.

Семен Джула

Семен Джула, 1923 р.н., Хміль (з Дверничка над Сяном)

Я народився у Дверничку — се-лі над Сяном. В 40-му році робили кордон і нас рускі вивезли аж на Полісся, в Рівненську область. Ніхто не питав нас, спакували клунки і — впередІ А коли зайшли німці, ми усі вернулися у своє село, бо кордону вже не було. Але хати нашої вже у Двернику не застали. Тоді я побудувався не на тому місці, де прикордонна смуга, а далі, під лісом. І тільки ми відбудувалися, обжилися — переселили нас в Одеську область.

Ганна Вагаг, 1930 р.н., Кринка (з Журавина)

Я народилася в Журавині. Коли зробили кордон, нас на 500 метрів від Сяну відселили. Тато тоді був в Аргентині на заробітках, а ми самі мучилися з тими переїздами. Тоді люди ніяких прав не мали, допомоги ніякої не давали.

Якщо ґазда біля ріки мав землю, яка потрапляла в прикордонну зону, втрату маєтку ніхто не компенсував.

А людей зі Ступосяну і Полонинського в 46-му році, коли знову кордон був на Сяну, взагалі перегнали через ріку як худобу. Вони ще більше набідувалися.

Михайло Ковальчик, 1928 р.н., Панищів

Як прийшли рускі, то виселяли людей від Сяну: хат 10 з Со-колього, нижній кінець Хревти, Телешницю Сянну майже повністю, а Панищів не чіпали, бо ми були далі від того кордону. А тоді й нас вивезли.

Катерина Шумовська, 1929 р.н., Панищів

Людей з Хревти, коли міняли кордони, переселили в Панищів. Кожної ночі — повно солдатів у селі. Увечері треба було закривати вікна. Не дай Боже, щоб хтось сміявся —* то кордон, мала бути тиша. Так за руских було суворо наказано. А на польському боці — кричать, сміються, кличуть нас. Там людям так не забороняли, як нам.

Михайло Качур, 1925 р.н.,

Росохатий (з Сикавця коло Затварниці)

В 51-му році нас виселяли з людьми у Росохатого, бо ми там жили. Але я зазнав не одне переселення. Ми жили біля ріки Сян, ПО якій Зробили кор- Михайло Качур дон між Союзом і Польщею. І так нам сказали, щоб за 800 метрів від тої границі і духу не було. Вивезли нас рускі з наших хат за 70 кілометрів у Розенбург під Добромилем, де була німецька колонія. А в 41-му році напали німці, вже кордону по Сяну не було і наші люди додому вернулися. А в 44-му вертаються рускі і кордон знову йде по Сяну. Нас знову виселяють, але вже не в Добромиль, а в ближчі села — в Росохатий, у хати, з яких людей на Сибір вивезли, і в Поляну, звідки поляки у Польщу поїхали.

Катерина Сиванич, 1924 р.н, Панищів (з Телешниці Сянної)

Катерина Сиванич

Спочатку виселили нас в село Тростянець біля Бірчі. А як прийшли німці, тоді ми повернулися додому в Телешницю. Брат дім там збудував. А як вернулися рускі, знову виселяють нас, але вже ближче, у Панищів. Підселили до одного чоловіка на квартиру. Все життя нас ганяли з місця на місце. Не було спокою.

Першого сина я народила у Тростянці. Туди нас виселили з Телешниці, коли кордон по Сяну встановили. Якось я пішла до батьків у Телешницю, щоб побачити рідних, а дитину у Тростянці лишила. J тут саме ставлять кордон рускі. Я буквально на пару днів запізнилася. До сина мене не пустили. Він залишився у сестри у Тростянці. Потім мій син з сестрою опиняється ще далі від мене — аж під німецьким кордоном, на Гурному Шльонзку. Я дізналася про них тільки в 49-му році, коли сестра написала до мене. Коли моєму сину виповнилося 11 років, його забрали до Канади. Тепер пише листи, фотографії надсилає. Пише, що знає, чому без рідної матері виріс.

Марія Каніровська, 1919 р.н., Хревт

Нас виселяли вже не вперше. Спочатку вивезли нас у Рівненську область, бо ми дуже близько до кордону жили, а рускі кордон встановили по ріці Сян, у нас казали на ту ріку Б>ла Вода. На тому Сяну погинули моя сестра і мій хлопець з Соли ни... Потім ми самі з Полісся вернулися до Хревти. І знову нас вирвав диявол...

Шш- - федіР Мазур, 1932 р.н.,

Шш ' - Панищів

Марія Каніровська В 40-му році наш хутір під Ся

ном Заберейстище (берести там росли) вивезли в Рівненську область. Перед тим звідти вивезли німців. Потім почалася війна і в 42-му році ми вернулися додому, бо границі вже не було, а йшли поголо-ски, що німці вертаються у свої хати на Рівненщині. Коли - Г ЛІ НІ вернулися на Заберейстище, . %

то побачили, що нашу хату прикордонники розібрали на дрова. Жили у сусідів до КН^.ЛК|||

44 року. А тоді зайшли рускі і знову тягнуть колючий дріт до Сяну, розорюють прикор- HgtóM jjflSl донну смугу. А за кілька років

частину Хревти знову виганя- * ,а,

ють. Тоді ми хагу розібрали і

поставили у Панищеві. За ті ^Ш|||^ три рази то час гнали з */<с- „ •

ця на місце, жодної компен-

сації МИ НЄ Отримали. Марія Качур

Сусідки востаннє разом. Чорна, 1951 р.

«Задумали рускі людей вивозити» Спогади про перші поголоски щодо виселення і реакцію на