Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий

Рускі із району нас на збори гонят.

Вни нас відганяют ід' Дніпру, ід’ млакам,

Нашу рідну землю віддают полякам.

Кажут покидати нашу батьківщину,

Вни нас виганяют в далеку чужину.

Вдома были хижи з дерева, як злота,

А вни нам зліпили з соломи й болота.

(Записано від Федора Макуха у с. Михайлівка на Херсонщині)

На Вкраїні ми родились, на Вкраїні ми зросли,

А тепер чужії люди в чужий край нас завезли.

Доле наша нещаслива, на чужині тяжко жить,

Як згадаю про край рідний, в грудях серце заболить. Як згадаю про край рідний, про гаї зелені ті,

Як ходили, як гуляли ми у рідному селі.

Як ходили, як гуляли ми у рідному селі,

А тепер нам доведеться жити в чужій стороні. (Записано від Катерини Прончак у с. Красновка на Донеччині)

РІВНЯ

Гори наші, гори, ліси між горами,

Скоро ми будемо прощатися з вами.

В горах ми родились, тут думали жити,

Задумала влада людей вивозити.

Вони нас вивозять, де степи і млаки,

Нашу рідну землю заберуть поляки.

Вони нас вивозять, ми там жити будем,

Та про рідний наш край ніде не забудем.

(Записано від Ганни Стадник у м. Миколаєві на Львівщині)

Антон Чупіль і Віра Ветрова. Херсонщина, 1956 р.

В горах я родився, в горах думав жити Задумали рускі людей вивозити.

У вівторок рано сонійко ще сходит, Український нарід на збори заходит.

На збори зганяют, на збори до школи, І говорят людям покидати гори. Покидайте гори, луки і долини,

Бо ми Вас веземо в Східну Україну.

В Східну Україну, на херсонські млаки, Нашу рідну землю заберут поляки.

У неділю рано сонійко сідає, Український нарід в вагони сідає.

Поїзд колихнувся в далеку дорогу,

Най ще раз погляну на ріднийку гору. (Записано від Фені Гавілей у с. Дудчани на Херсонщині)

Дмитро Воляр після переселення в с. Хащів, 1951 р. Дмитро Воляр, 1925 р.н., Літовищі

Жаль мені тих гір і поля, і тої хатини,

Де ми жили-годувались з малої дитини.

Згадую про рідню в горах, гаї і діброви,

Про пахучі гірські квіти і трави шовкові.

Пригадайте село рідне, де не нагулялись,

Та скоренько з Карпатами в поїзді прощались.

***

Лесі Завадській

Жаль нам тої сторони й тої полонини,

Певно, теж вона сумує святкової днини.

Але годі сумувати, та не униваймо,

Та про наші рідні гори пісню заспіваймо.

Гори наші високії, як вас не любити,

Де би добре нам не було, з вами хочу жити,

грудень 1985 р.

Враження від поїздки з братом Федором в рідне село влітку 1979 р.

Як їдемо до сестри, кажу я до брата,

То заїдемо в село, там, де рідна хата.

Бо багато разів снилося, як собі там ходжу,

Десь по Версі, поміж хати в гущавинах броджу.

Як хотів би побачити рідну хату і поля,

Ті ліси, де пас корови, а ще більше коня.

Як цікаво, все знайоме, аж дух в грудях зупиня, Залізниця, рафінерія там, де і колись була.

Всі знайомі мені села, милуюсь з гарних доріг,

І здається, йдем з роботи ми додому, до своїх.

Як їхати попри Вострий, там немає вже скали,

Нема води, як люстерко, де напитися могли.

На водицю із криниці набрав я охоти,

Що колись я пив із неї, як ішов з роботи.

Нема вже тої криниці, дорогу зробили,

Та й взагалі всі ті скелі трактором порили.

Уже й лісу не впізнати, так усе змінилось,

Де корови колись пас я, по гриби ходилось.

По ожину, по горіхи в гаю під Берцями,

Не впізнати, все змінилось, поросло корчами.

А у горбках на Поляні, де малим бігав колись, Смерічки й сосни високі, лиш угору подивись. Піднялися на Кичеру, я хотів сказати: стань,

На місцевість нашу гарну ось звідси поглянь.

Така рідна нам місцевість, Вуйка хата ось стоїть,

Та не пройдемо ми просто: загорожа, колючий дргт. Біжимо й нема задишки, бо повітря свіже є,

Спішимо усе побачить, поки сонійко зайде.

Очі наші розбігались по залишених хатах,

До кожної приглядаюсь, хоча сам лечу, як птах.

Коби скорше до своєї, там, де підростав і жив,

Як прийшов я — аж не вірю, так і очі я закрив...

Нема нашої хатини, та й пляц не впізнали,

Ні потічка з боку хати, де полотна прали.

Ні криниченьки нема, з неї воду пили,

А тепер лише сльозить, корови столочили.

Заросло все трепетою, та й поля спустіли,

Ліси стали високими, а корчі згустіли.

На Данькових оком глянув, далі подивився,

Ані хати, ані стайні, лиш місток лишився.

Й Хом’якової нема, та й кругом сусідніх.

Все пропало, все змінилось — ні багачів, ні бідних.

Аж страшно подумати, все змінилося в наш вік. Предки наші тут вмирали — батько, дідо і прадід.

А хто себе запитає, як так сталося й чому:

На своїй землі родився, а приїхав на чужу?

Не за щирість одні одним, не для згоди між собою,

За фальшивство, за шахрайство торгувалися землею...

Одна з небагатьох збережених хат зі старої забудови с. Літовищі

Ріка Сян поблизу с. Журавин

Не вперше залишали хату Спогади виселених 1951 p., котрих евакуювали 1940 і 1948 pp. у зв’язку зі встановленням кордону по ріці Сян

Остання депортація заторкнула села, розташовані вздовж ріки Сян, по якій після вибуху Другої світової війни СРСР і Німеччина провели лінію кордону. Це докорінно змінило життя людей, котрі раніше не вважали цю ріку навіть кордоном між сільськими громадами. Непоодинокі господарі мали хату на лівому березі ріки, а землю — на правому. Жвавими були господарчі, торговельні та й зрештою родинні контакти між селами обабіч двох берегів Сяну. Лінія кордону роз'єднала родини, обірвала сусідські взаємини, призвела до значних матеріальних втрат.

Після встановлення кордону радянські прикордонники швидким темпом почали відселення з будинків, що розташовувалися близько берега, а отже, потрапили в прикордонну смугу. За спогадами очевидців, відселення проводили настільки блискавично, що ніхто з селян не встигав навіть зорієнтуватися в ситуації. Мешканців спрямовували переважно на Рівненщину, звідки радянська влада вивезла німців-колоністів.

1941 р. між гітлерівською Німеччиною і СРСР вибухнула війна. Німці окуповують терен, кордон ліквідовується, а відселені совітами люди радо повертаються додому, відновлюють або відбудовують свої помешкання. Життя над Сяном триває лише кілька років. Після відступу німців