Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий

Микола Драп, 1919 р.н., Хміль

Біля сільради казали: підженемо машини і будемо виселяти людей.

Люди не хотіли. Звідси приїжджала якась делегація. Люди плакали.

Картопля залишилася у нас на городах. їхали ми у три тури, бо не можна було усіх відразу вивезти.

Іван Турецький, 1942 р.н., Хревт

Обкладали наших людей не тільки податками,але й нормами на ліс. Як

маєш КОНЯ, дають тобі відрядження Микола Драп

в Береги і їдь, вези норму лісу. А як не маєш коня — йди рубати ліс.

Прийшли до нас у плащах і в чорних капелюхах. Один лисий був. Як зараз перед собою їх бачу, хоч я ще малим був. Вони кажуть людям: ми вас переселяємо, там вам буде добре. Дід поїхав у Видрине через Поляну до Штима, змолов п'ять мішків борошна. Знав, на яке «добро» нас везуть.

Поїхав один наш чоловік дивитися, як тут на Великій Україні. Повернувся, та й сказав, що тут добре будемо жити. Хто би тоді йому дозволив правду казати?

Павлина Сомар, 1939 р.н., Хревт

Вигнали нас нахально. Вікна, двері забили. Три дні ми чекали на станції восени.

Ганна Турецька, 1932 р.н., Хревт

Нахально нас вивезли. Ми не вербувалися, а вимушено їхали. Перед виселенням приїздили до нас вербовщики. Кілька молодих людей зголосилися, але то одиниці. З сімейних ніхто не їхав, бо куди з дітьми їхати?

Катерина Сиванич, 1920 р.н., Хревт

їхати ми не хотіли. Кричали. Плакали. Але нічого не допомогло. То все «на горі» вирішили.

Марія Гусак, 1923 р.н., Чорна

їхати ніхто не хотів: ні багатший, ні бідний. Але у нас до того часу багатших уже й не було, бо все у колгосп позабирали. Люди кричали, казали: не поїдемо і край. Але підігнали машини, а куди ти дінешся? Казали, що Москва і поляки договорилися, що сюди поляки їдуть, а ми їдемо в Україну.

Владомира Ступак, 1937 р.н., Чорна

Перед виселенням норму наклали на кожного з лісозаготівлі. Казали, що то для тих, хто в Донецьк їде.

Нас просто обманули. Ще ми не знали, що будуть виселяти, а вони почали переписувати наше майно: скільки саду, городу, яка хата... То кожен старався менше записати, бо податки були дуже високі. І то так гонорово на площі посеред села зібрали людей, зробили збори. Приїхав з Дрогобича Шаповалов, мило роздавав. Сказали, що ми будемо переїжджати, що там буде краще життя, бо тут немає на чому жити. Як колись євреїв, так тоді й нас вивозили.

Михайло Спас, 1928 р.н., Чорна

До нас після війни приходили люди голодні з Бессарабії. Ми знали, що тут ніякого добра не буде. Але нас агітували. Прийшов Дьомін у парусових туфлях, костюмі й вийшов на трибуну. Та наші люди його засміяли, не повірили тому, що він обіцяв. Тоді нашим місцевим начальникам сказали: заспокойте людей, кажіть, що там добре, що допомогу дадуть 2.

Ян Ясляр, 1923 р.н., Чорна

Ніхто не мав права лишитися вдома. Якщо ти мертвий — тільки тоді ти міг лишитися на рідній землі, а кожен, хто тільки дихав, мусив забиратися. Вивезли всіх, незалежно від походження.

Федір Гусак — перший голова осередку товариства «Бойківщина» в Долині

Федір Гусак, 1929 р.н., Чорна

Люди робили рух: не поїдемо. З робітниками влада завжди рахувалася більше, ніж з колгоспниками. Тому їм насамкінець пообіцяли: розподілимо по нафтопромислах, щоб не втрачати спеціалістів.

Коли поляків вивозили з Червонограда до нас в гори, їх теж ніхто не питав, чи ти хочеш, чи не хочеш. Підігнали до вагонів — і вперед.

Єва Кріль, 1918 р.н., Чорна

Де птах ся виведе, там і хоче жити. Начальство зробило збори. Сказали, що будуть виселяти. А люди — у крик, в плач. Як землю свою лишати?

Останнє весілля у м'ясниці 1951 р.

Спогади про дорогу на південь та перші враження від нового краю

На залізничній станції Нижні Устріки влітку 1951 р. грав духовий оркестр. Однак ніхто не може згадати жодної мелодії, котру виконували музиканти. Кажуть, що будь-яка музика дисонувала з їхнім тодішнім станом душі.

Під час виселення насамперед (цікавим є визначення «першого етапу», що свідчить про ототожнення свого становища зі становищем ув’язнених), їхали групи, сформовані з молодих людей без врахування їхнього бажання і сімейних обставин. Роз'єднання родин сіяло ще більший відчай і збільшувало страждання.

Зі свідчень можна зробити висновок, що умови перевезення людей і їхнього майна були вкрай незадовільними. Для виселенців виділили вагони, непристосовані до пасажирських перевезень. Люди не знали про розклад зупинок і їхню тривалість. Натомість було налагоджено систему контролю за переміщенням кожного, і всіх, хто не встиг або свідомо не поспішав до вагона, обов'язково допроваджували до місця призначення.

Харчування, догляд за худобою — все це лягло на плечі не організаторів виселення, а самих людей. Звичайно, про дотримання елементарних санітарно-гігієнічних норм, створення комфортних умов для немовлят, вагітних та немічних у таких умовах не могло бути й мови.

Проте втома від некомфортної подорожі пригнічувала менше, аніж побачений горянами вперше випалений сонцем степ українського півдня.

В 1951 році зробили збори. Виселення розділили на 4 етапи. Може, виселили би усіх відразу, але вагонів не вистачало. Виселяло військо озброєне, але не били, не стріляли. На кожну сім'ю давали піввагона або третину вагона. Худоба — окремо, люди — окремо. Тільки на станції люди довго мучилися, поки чекали своєї черги.

На самому Вотриті було урочище,називалося воно Таборище. Старші переповідали, що туди колись втікали наші люди від татар. А як нас виселяли, вже нікуди не можна було втекти.

Машини підганяли, завантажили майно і — в Устріки на станцію до вагонів. Вантажили близько двох днів. Я тоді був бригадиром. Нас везли в останню чергу. Приїхали ми у Краматорськ, розвантажили матеріал, дошки, зерно, а з колгоспу не було машин. Близько