Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий

Вигнали нас з хат — позабивали вікна і двері навхрест. На станції духовий оркестр зустрічав людей, як на свято. А яке то свято, як людей виселяють?! З одного боку — худоба, з другого — люди. А про те, що будуть нас переселяти,раніше сказали. Зігнали нас на площі біля школи. Голова колгоспу Яблучко взяв старого Макара подивитися, як тут люди живуть. Повезли його на тік, щоб бачив, скільки зерна. На заставі нам казали: хліб є, сало є, а ви чого плачете?

Марія Витязь, 1927 р.н., Жолобок

У Жолобку ми побудувалися з чоловіком у 49-му. Намучилися біля тої хати. Понакривали снопами і ґонтом. А через 3 роки мусили все лишати. До станції в Устріках везли нас вантажівками, а тоді в товарні вагони брали корови, коней.

Йосип Слутий, 1920 р.н., Задвір'я (Мочари)

Нам не вірять, що ми постраждали. Кажуть, що у вагон добровільно сідали, з охотою їхали. А ми їхали, як під гіпнозом. Від горя не розуміли до кінця, що з нами роблять.

Ольга Моіііич

Ольга Мощич, 1929 р.н., Дверничок

Я вийшла заміж у сусіднє село. До батьків мені було близько, тільки за Вотрит перейти. А тоді — виселяють нас усіх. Батьків з Літовищів — у Херсонську область, а наше село — в Одеську область. їхати мені до брата і сестри — понад 200 кілометрів. Сім'я роз'єднана фактично. Але хто тоді про нас думав...

Ірина Гентіш, 1925 р.н., Коросно

Коли їхав перший ешелон, грав на вокзалі духовий оркестр. Люди просили: не грайте, то вам не свято, не бачите, усі плачуть.

Іван Пуняк, 1916 р.н., Коросно

Люди вмлівали біля церкви, коли їхали, особливо старші. Давали один вагон-пульман на дві-три сім'ї. Везли до Маріуполя, а звідти корів гнали пішки. Хто мав свій заготовлений ліс, тому дозволили перевезти. Сніг падав, а ми свої хати мазали.

Дарія Голубець, 1938 р.н., Коросно

В одному вагоні з нами їхали ще дві сім'ї. Мама їхала не з дітьми, а в іншому вагоні, де були наші корова і ялівка. На зупинках мама приносила нам молоко.

Ірина Мазур, 1926 р.н., Коросно

їхали ми в товарному вагоні. Я була на восьмому місяці вагітності. Пам'ятаю,як моя сестра їхала з тримісячною дитиною. Всю дорогу тримали дитину на руках, усі по черзі. Було холодно, вагон дуже колихало. Дитині здувся животик. Воно спочатку кричало,а потім тільки пищало. Пелюшки не було де сушити, тримали їх у пазухах. Думали, що так воно і помре в тому вагоні. Врятували дитя тимгщо розтерли животик горілкою. Тоді воно трохи заспокоїлося і заснуло. Ніхто тоді не зважав, що такій малій дитині треба умови для переїзду. Приїхали ми в Маріуполь. Дали нам машини бортові, щоб перевезти майно. Сестру з дитиною, правда, вже в кабіну посадили. А я ще гнала свою корову пішки.

Катерина Вицівська, 1900 р.н., Кривка

Перед тим, як лишити хату, наші люди всі кутки в хаті цілували і землю біля порогу. Ті хати ми лишили нашими сльозами вмиті.

Юзефа Крохмаль, 1905 р.н.,

Літовищі

Нашу родину виселяли на початку літа, в першу чергу. їхали в непевність, про життя на Херсонщині не мали жодного уявлення. Сім’я велика, у мене діти на руках. Але зустріли привітно, розселили по квартирах.

Михайло Вуйцик, 1922 р.н.,

Літовищі

З Херсона нас везли теплоходом баржею аж до села. Дніпро широкий, води багато. Я аж злякався. Де юзефа крохмаль ж ми вдома стільки води бачили? У нас Сян мілкий був, а всюди потічки маленькі.

Тих, котрі їхали останніми, підселяти вже не було куди, вони на березі Дніпра спочатку ночували.

Вивозили нас. Я їхав у поїзді, та й дивлюся — зовсім інший край, жити я тут не хочу. Думаю собі: я втечу з того поїзда і додому вернуся. Але мене спіймали під Києвом і все одно відправили в Херсон, у Дудчани.

Опинилися ми на Херсонщині так, як і всі. Нас, дітей (мама була у лікарні, а тато помер), під конвоєм солдатів повантажили

з речами на машину і повезли в Устріки на залізничну станцію. А там посадили у товарний вагон і під дулом автоматів супроводжували до Самбора, а потім Львова.

Мої батьки першими поїхали в Дудчани. Казали, що там дуже погано, води немає, комарі кусають. А я сюди приїхала з людьми з Рівні. Мені одній так пощастило, бо я була близько знайома з одним начальником, він був з Рівні. Я прийшла до нього і попросила: переведи мене у Первомайськ, тут місто, легше жити. І він приписав мене до рівнян. А прості люди нічого змінити не могли. Записаний у такий-то колгосп у таку-то область — усе. Нікого не впросиш, не вмолиш. Тоді строго було...

Напередодні виїзду з села голові сім'ї вручали переселенський квиток, документ на хату, підйомні на голову сім'ї і на кожного члена сім'ї. Удень подачі транспорту люди виносили на подвір'я всі свої речі. На станції в чотирьохосьовий вагон завантажувалося чотири родини з усім майном.

Я пам'ятаю,як перед подачею товарняка з'явився другий секретар райкому партії і заявив людям: «Одноосібників розміщати у трьох останніх вагонах. Ці вагони у Жмеринці будуть відчеплені і поїдуть на Сибір. Помилуємо, якщо зараз напишете заяви до колгоспу». Почувши це, односельці почали вмовляти одноосібників подати заяви. Однак заяв ніхто не подав. Райкомівцеві відповіли відкрито: «Якщо ми вже покинути рідну хату, то можемо їхати і в Сибір.»

Юлія Прончак, 1931 р.н., Мочари

Коли їхала з Устрік до Києва, так плакала, що дістала хворобу на очі. Лікували мене в Києві у лікарні. Казали лікарі: так плакати не можна. А мені було жаль з дому їхати,я досі плачу...

Іван Миндяк, 1912 р.н., Мочари

Худоба їхала окремо. В одному вагоні з нами їхала ще сім'я Нестора Михайла. Ліс теж ішов окремо, а клунки усі з нами. Картоплю не можна було перевозити. Але люди ховали її. Я забивав картоплю в діжки і так перевозив.

Ганна Кльок, 1922 р.н., Мочари

У першу чергу взяли на будову хат молодих і 10 сімей. У другу