Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий
До прихованих причин депортації без сумніву належать сподівання компартійно-кадебістського режиму на ліквідацію соціальної бази українського підпілля.
Не можна не помітити поспішності, з якою передбачалося провести цю операцію: стаття 5 договору гласить, що останній підлягає затвердженню верховними органами державної влади «у можливо короткий строк і вступить в силу з дня обміну ратифікаційними грамотами» [2, с.319]. Ратифікація договору обома сторонами відбулася у травні того ж року. Від початку офіційних розмов про переселення (лютий 1951 р.) до відправлення першого ешелону (13 червня 1951 р.) минуло чотири місяці, у жовтні від'їхав останній ешелон.
Не менш вражаючою є бездушність і черствість у ставленні до людей, яка прослідковується в усьому комплексі де-портаційних заходів. Стаття 1 Протоколу до договору констатує, що кожна зі сторін зобов’язується передати безкоштовно нерухому державну, кооперативно-колгоспну та іншу суспільну власність урядові держави, до котрої відходить дана територія, а також має право вивозу з обмінної території рухомої державної, колгоспно-кооперативної та іншої суспільної власності. При цьому наголошувалося, що маються на увазі машини, сільськогосподарський реманент і худоба. Жодним словом не згадувалися самі переселенці; вони залишилися наодинці зі своїми болями й бідами. Лиш у статті 4 Протоколу до договору вжито слово «населення» і то в місці, де йдеться про обов'язковість якнайшвидшого звільнення ним території [2, с.321]. Як бачимо, основним завданням організаторів переселення було не дати можливості людям опам'ятатися. Наївно думати про вивчення громадської думки з цього приводу, врахування якихось побажань чи пропозицій селян.
Акція проводилась за чітко визначеним планом. Спочатку (зима — весна 1951 р.) на населення спрямували шквал пропагандистських заходів: людей силоміць заганяли у наспіх відведені приміщення для участі у зборах, прослуховування лекцій та перегляду кінофільмів про «райське життя» в СРСР. У доповідній записці сектора агітації і пропаганди ЦК КП/б/У вищим партійнним інстанціям зазначено, що до травня 1951 р. прочитано 280 лекцій на тему: «Сталінська дружба народів», «Великі будови комунізму», «Марксизм-ленінізм про релігію і шляхи її подолання», «Українські буржуазні націоналісти — наймані слуги американсько-англійських імперіалістів», «Що дала радянська влада трудящим західних областей Укра-
Тни». Навіть «підраховано», що такі лекції прослухало 100 тисяч осіб. У цьому документі мовиться також про те, що робітники і селяни які виступали на зборах схвалювали рішення радянського уряду щодо переселення, дякували більшовицькій партії, великому Сталіну за «батьківську турботу» і «всебіч1 ну допомогу» переселенцям [2, с.325].
Вагомим чинником у переселенні, моральній підготовці людей мало стати формування з місцевих жителів спеціальних делегацій, які навесні 1951 р. були направлені на місця майбутнього проживання. «Агітаторів» зобов'язували змальовувати «прекрасне» колгоспне життя на Великій Україні, розповідати про «визначні здобутки соціалізму», переконувати своїх земляків у доцільності переселення. Так, на зібраннях вони щиро розповідали про благодатні українські степи, родючі чорноземи, працьовитих людей, але у приватних розмовах не уникали можливості поділитися здобутою там інформацією про страшні часи голодомору, репресій та геноциду, пережиті тамтешнім населенням.
Більшість людей залишалася вкрай незадоволеною переселенням. Вони висловлювали обурення, впадали у відчай. У службових донесеннях лартійно-енкаведистських функціонерів знаходимо численні факти відкритого спротиву депортації. Цих осіб таврували звичайно не інакше як «ворожими елементами». Реакція властей на них була блискавичною. «Як тільки стало відомо про окремі ворожі висловлювання, — говориться в одному рапорті до ЦК КП/б/У, — на місцях було вжито заходів для викриття ворожої агітації» [2, с.327]. Тим, хто сумнівався у «привабливості» переселення, сіяв зневіру серед односельців, «особи в цивільному» нагадували, що існують «інші методи переконання», вживаючи при цьому відомі терміни «ворог народу», «антисоветчик» і т. ін.
Траплялися випадки, коли люди в день виїзду у відчаї підпалювали свої садиби, як учинив Іван Старявський з с. Рябе. Це підтверджує довідка Управління КДБ Дрогобицької області від 25 жовтня 1951 р. [2, с.337].
Переселення жителів зазначеної частини Дрогобиччини обернулося для них великою трагедією. Людей зривали зі своїх споконвічних, обжитих місць і вивозили в несприятливі для горян спекотні райони південно-східних областей. Треба було покидати відбудовані після воєнного лихоліття господарства, залишати важкою працею нажите добро і їхати в невідомість. Однак це ніскільки не хвилювало організаторів акції. «Уповноважені», що прибували на місця у супроводі загонів НКВС, мали на руках ретельно відшліфований сценарій депортації з чіткою вказівкою про те, хто, коли і куди має вирушити. Про внесення якихось змін до цього плану не могло бути й мови.
Протягом чотирьох літньо-осінніх місяців 1951 р. колони возів зі скромними пожитками селян безперервними потоками прибували на залізничні станції Нижні Устріки й Коро-стенко. Вони супроводжувалися плачем жінок і дітей. Розлучалися родини, сусіди, окремі з них — назавжди. Зібравшись на пероні, люди просто неба, у відчаї довго очікували на ешелон, а далі — команди на завантаження. Посадкою фактично ніхто з відповідальних осіб не керував. Основною місією т. зв. «уповноважених» була своєчасна доставка людей на перон та їх ретельна особиста перевірка при посадці до вагонів безпосередньо перед відправкою. І це вони виконували дуже сумлінно. Вся практична робота з організації завантаження людей і майна лягла на самих залізничників. До знищених війною товарняків треба було вмістити все взяте з дому. Але виділених вагонів не вистачало. Переселенець з с. Береги Нижньоустріцького району Іван Фенцик (нині проживає у м. Миколаєві на Львівщині) досі не може забути бездушності й хамства «уповноважених» у ставленні до людей, які зверталися за якоюсь порадою чи допомогою. Ті, хто залишився, розійшлись по домівках, у тривозі чекаючи своєї черги.
До початку жовтня 1951 р. села спорожніли. Довгі незатишні осінні вечори додавали дущевного неспокою і смутку. У дитячій пам'яті автора цих рядків ніколи не згладиться жахлива картина безлюдного села з городами в бур'янах та зграями здичавілих собак і котів, які бродили навколо кількох ще не спорожнілих хат у пошуках їжі.
На завершення акції було вивезено родини залізничників, які направлялися на звільнену поляками територію новоутвореного Забузького (нині у складі Сокальського) району Львівської області. Це пояснюється не наданням працівникам залізниці якихось привілеїв, а лише тим, що вони, закінчивши переселення, повинні були розширити порівняно вужчу польську колію на звільненому відрізку Рава-Руська — Сокаль і підготувати заселення цієї території вихідцями з інших районів. Нині покійний, колишній мешканець Червонограда, залізничник Василь Лазука говорив, що люди по кілька діб не приходили додому, ночуючи на примітивних дерев'яних лежаках у знищених війною
