Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий

В міжвоєнний період у містечку Лі-товищі мав лікарську практику В. Кобіль-ник, який так зацікавився культурою бойків, що став одним із засновників товариства «Бойківщина» у Самборі. У 30-х роках культуру Бескидів вивчав професор Роман Рейнфусс, який теж зараховував мешканців терену до бойків. Ще за радянських ча-гриць Лаврінок — CjB українські антропологи, вивчаючи особ-ґазда з ип я ливості бойків, проводили заміри саме

серед виселених 1951 р. У сучасній польській краєзнавчій літературі цей терен однозначно окреслюється як бойківський. Автор наголошує, що мешканці сіл на схилах Жукова і Вотрита були носіями бойківської культурної традиції, оскільки в українській науці домінує думка, буцімто все, що перебуває за межами України — це Лемківщина. (Аналогічно до того, як усіх виселених з Польщі преса зазвичай називає жертвами акції «Вісла», хоч вона мала внутрішньо польський характер).

Віктор Козоглодюк, голова товариства «Устріки» з Миколаєва на Львівщині, иаписав ліричну пісню про трагедію 1951 року. Починається вона словами: «Батьківщина є у кожного одна. Але є вона велика і мала...» Пізніше публіцист Богдан Гук з Перемишля іронізував з цього приводу, мовляв, одна батьківщина — завелика, а друга — замала, де ж все-таки та справжня Батьківщина. Порушуючи це питання у своєму нарисі про рідне село Лодина, Василь Моцьо зауважує, що більшість його односельців вважають, що «батьківщина там, де дім їхніх дітей».

З іншого боку, автор детально описує зв'язок депортованих і їхніх нащадків з землею предків (культивування традицій, відкриття греко-католицької парафії, відвідання рідного села, ностальгійні переживання тощо). З усього цього можна зробити висновок, що відчуття і усвідомлення рідної землі має у депортованих двоїстий прояв: вони відчувають приналежність до землі своїх коренів, а з іншого боку — органічно почуваються у державі, в якій живуть, усвідомлюючи себе українцями.

Виселених 1951 року представників бойківського субетносу музикознавці М. Хай та І. Мацієвський вважають діаспор-ною групою в межах держави, оскільки вони живуть за межами своєї етнічної батьківщини. Тому в них почуття територіальної прив’язаності є складнішим: поняття етнічної батьківщини й країни, де вони тривалий час живуть, не співпадають. Бойки на баштані. Херсонщина, 70-ті pp.

Примусове

виселення 1951 р. з подальшим розселенням у областях, віддалених від місць колишнього мешкання, призвело до нез-воротної втрати багатьох елементів неповторної субетнічної культури. На межі зникнення опинилися весільні латканки, великопісні пісні, скрипальське традиційне мистецтво. Зникли образи, особливості ландшафту, побуту, які горянин століттями опоетизовував у своєму фольклорі. Втратилися кулінарні навички приготування страв із грибів, овечого сиру, а також вівса (знаменита кіселиця не готується).

Зі смертю старших людей відходять у небуття говірка мешканців західної Бойківщини, що за своєю архаїчністю та розмаїтістю, на думку автора, є безцінним скарбом української мови. Кілька внуків виселених зізнавалися, що саме говірка «з дому» стала для них у пригоді під час вивчення польської і навіть чеської мов. Зафіксувати цю «бойківську мову» авторка намагалася у словнику, представленому в книзі. Варто зауважити, що більшість слів походять з південної частини терену — сіл Хревт, Дверничок, Хміль, Чорна, Літовищі,

Журавин, Кривка, Смільник. Особливістю бойківської говірки є вживання твердого звуку «и», який позначався як «ы», щоб точніше передати звучання слів [было, быки ,кобыг мы та ін.).

Бойко і в степу не може без худоби

Раптова зміна місця мешкання і звичного оточення завжди є стресом для людини. Треба зважити на те, що для покоління людей, приречених на виселення 1951 p., міграції і далекі подорожі не були звичним способом життя. Мандрували хіба що представники ремісничих професій, оскільки торгівля, навіть найдрібніша, зосереджувалася у єврейських руках. Відвідання святих місць, наприклад, Кальварії Паславської, ставала цілою подією в житті чоловіка чи жінки з гір, про яку згадували до смерті. Прив'язаність до рідної стріхи як один із проявів консерватизму бойків була настільки сильною, що найстарші покоління сприймали виселення як катастрофу всього свого життя.

Всі свої проблеми, негаразди, навіть хвороби, вони виправдовували тим, що не були «вдома». Про бідний гірський край, який колись називали забутим богом і людьми, забитим від світу дошками, вони передали своїм дітям спогади, як про край, кращого від якого немає в усьому світі. І навіть їхні внуки сьогодні не сумніваються, що там, «дома», найм'якіші трави, найчистіше повітря і найкраще життя. Правнучка виселених з Літовищів Тетяни і Василя Ковалів Анастасія Коваль настільки переконливо змалювала образ «дому», що 2005 р. перемогла в обласному конкурсі «Херсонщина спілкується зі світом». Насправді на батьківщині предків старшокласниця ніколи не була.

На конкурсі «Княгиня Бойківщини» під час Бойківських фестин 2004 р. перемогла Василина Ігнатищ — донька Ярослави Федорко з с.Чорна. Саме завдяки Василині мій бойківський словник поповнився «чорницькими» словами, яких навчила її мама, живучи в селі на Турківідині на значній відстані від своїх земляків, котрі розсіяні по Донеччині та Івано-Франківщині. Й у цьому немає нічого дивного, якщо зважити, що правнуки депортованих на півдні за час канікул у селі чудово освоюють говірку. Хоч в містах знову повертаються до російської.

Варто зауважити, що для більшості виселених одним з основних пріоритетів у житті була освіта дітей. Хоч з опитаних лише троє здобули вищу освіту, проте в понад 70% родин спромоглися на освіту однієї, двох і навіть трьох дітей. Така ж ситуація характерна і для українців Польщі — жертв акції «Вісла».

Спільне бажання

Здавалося б, політична відкритість, яка постійно зростає, полегшує можливість для депортованих задовольняти свої ностальгічні потреби у спілкуванні зі своєю етнічною батьківщиною. Сприяє цьому і технічний прогрес, інформаційні технології. Встановлена стаціонарна телекамера при в’їзді до центру ґміни Лютовіска (колишнє містечко Літовищі), дає змогу в будь-який час дня і ночі оглянути гірську панораму кожному користувачу Інтернету. Тільки відкрий польський сайт про Бескиди і милуйся, скільки душа бажає. Та понад 80% депортованих живуть у віддалених від міст селах, де навіть телефон чи не один на вулицю.

Депортація 1951 року стала предметом моїх зацікавлень з 2000 року. Тоді ж я здійснила перші свої мандрівки до депортованих на південь Донеччини. Так поступово я відвідала мешканців з понад ЗО сіл, що їх охопила виселенська акція 1951 року. Поїздки тривали до позаминулого літа. Паралельно з записом спогадів від старших людей, котрі пережили виселення, я відвідувала їхні рідні місця, що тепер знаходяться на території Польщі. Принагідно я вивчала історію терену та багатство його культурної спадщини з польських та українських джерел. На жаль, українських джерел було