Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий

Під час подорожей люди не тільки розповідають про пережите, але й самі запитують. Здебільшого про те, «а що ж воно далі буде" І "чи дочекаємося ми справедливої влади». Кілька тижнів тому отримала лист з Одещини. 73-річний пенсіонер описав несподівану зустріч у поліклініці з ще старішим пенсіонером, котрий, як виявилося під час розмови, був одним з відповідальних за освоєння переселенців в області по лінії правоохоронних органів. Лист закінчувався конкретним запитанням: «...Чому ті, котрі нас виселяли, мають пенсію понад 2000 грн., а ми так постраждали і

Ш отримуємо копійки... Від влади і слова «простіть» не почули, нам навіть пільги дати не хотіли, ми ходили по судах на старості літ...»

Від поляків, виселених 1951 р. на терени західної Бойківщини з околиць Червонограда,

_. о-л доводилося чути

Віктор Козоглодюк, Дарія Петречко, ’

Володимир Середа скарги, що вони теж

не користуються

жодними пільгами. Поляки особливо наголошують на матеріальних збитках внаслідок депортації, оскільки залишили комфортніше житло і промислово розвинений регіон, де мали значно більше перспектив у працевлаштуванні. Самі переживши лихоліття, більшість господарів з розумінням ставляться до бойків та їхніх нащадків, які приходять, вклонитися рідному порогу.

На теренах, котрі нині належать Польщі, відчувається постійне зростання інтересу до самобутньої культури бойків. Видається науково-популярна література, туристичні довідники, збірники переказів. Подвижницькою у цьому плані виглядає пошукова і видавнича діяльність Т.А. Ольшаньського, С. Кри-ціньського, М. Августина, В. Крукара, А. Потоцького. Відбуваються наукові конференції, на святкові імпрези запрошуються колективи з України. Виселені упродовж 1946 і 1951 pp. в Україну, 1947 р. розсіяні по Польщі, бойки та їхні нащадки, живучи за межами етнічної батьківщини, роблять спроби повернутися у вир громадського життя держав, в яких мешкають.

Інтереси виселених 1951 р. в Україні представляють товариство «Устріки» у Миколаєві на Львівщині, осередки товариства «Бойківщина» в містах Долина і Надвірна Івано-Франківської області, осередок товариства «Надсяння» в м.Червонограді, а також осередок товариства «Лемківщина» у Стефанія Гаврилець Надвірній. Усвідомлюючи незворотній хід іс-та Іван Федецький — торії та неможливість повернутися на малу українці з Устрік батьківщину, члени товариств мають чітку

мету — пошанувати культурну спадщину, відновити історичну справедливість і нарешті домогтися визнання їх потерпілими від тоталітаризму. Працюючи в умовах відсутності будь-якої підтримки з боку держави, ці організації існують переважно завдяки ентузіазму, авторитету й організаційним здібностям своїх керівників — В.Козоглодюка, Д.Петречко, М.Минни-ка, Г.Куцій, М.Дацька, Б.Лінг. Не забуває про проблеми жертв останньої депортації голова товариства «Надсяння» у Львові В.Середа. Проте правдою є також те, що більшість виселених мешкають компактними групами у 50-ти селах на Півдні, де їхня громадська активність ще тільки зароджується. Село Зміївка на Херсонщині у цьому є винятком.

Автор і Мирон Кертичак, голова Об'єднання українців у Польщі, батько якого — зі Скородного.

Остання зустріч

Виселені 1951 p., у яких я записувала спогади, переважно є старшими людьми, пенсіонерами. Кожен з них по-своєму дивився на цей світ. Однак насправді всі вони хотіли одного — повернути час назад, щоб хоч на мить побути в рідному селі, поруч з родичами, сусідами. Автор цих рядків виконує їхнє бажання у своєрідний спосіб. На сторінках цієї книжки усі вони навіки залишаться разом. Усі у своїх селах. І усі — живі.

Олексій Юристовський,

професор кафедри історії України, політології і права Національного лісотехнічного університету

Насильницьке виселення мешканців Нижньоустріцького й окремих сіл Хирівського та Стрілківського районів колишньої Дрогобицької області, депортацію мешканців українських Бескидів у південно-східні регіони України слід розглядати як останню ланку в депортаційному ланцюгу більшовицької влади, результат остаточного поділу територій України і суміжних держав, що проводився з ініціативи сталінського тоталітарного режиму і негативно позначився на соціальній, демографічній ситуації краю, збереженні самобутньої культури горян.

Проведенню депортації передував договір, укладений 15 лютого 1951 р. між Радянським Союзом і Польською Республікою про обмін ділянками державних територій. Згідно зі статтею 1 Договору СРСР уступав у порядку взаємного обміну Польській Республіці вищеназвану ділянку державної території Дрогобицької області загальною площею 480 кв. км; стаття 2 санкціонувала перехід до СРСР такої ж за обсягом території Люблінського воєводства Польщі [2, с. 318].

Окремими додатками до ст. 1 і 2 Договору уточнювалася лінія державного кордону між договірними сторонами: її початковим пунктом на ділянці, що відходила від СРСР до Польщі, визнавалася ріка Сян (із вказівкою конкретних населених пунктів), а внаслідок передачі указаних територій Польською Республікою Радянському Союзові лінія кордону мала пролягти у північно-східному напрямі, залишивши на боці СРСР залізницю Рава-Руська — Кристинопіль (нині Чер-воноград) з відзначеними прилеглими до неї населеними пунктами [2, с.319-320].

Депортація частини галицьких горян 1951 року була ретельно продуманою акцією, у якій простежуються чітко окреслені цілі й наміри її виконавців. В офіційному повідомленні про причини переселення йшлося: «Уряд Польської Республіки звернувся недавно до Уряду СРСР з проханням обміняти невелику прикордонну ділянку території Польщі на рівну прикордонну ділянку території СРСР внаслідок економічного тяжіння цих ділянок до суміжних районів СРСР і Польщі. Уряд СРСР погодився з пропозицією Уряду Польської Республіки» [5]. Для «вождя усіх часів і народів» Сталіна та його прибічників це було чудовою нагодою для демонстрації своєї щедрості до західного сусіда України, засобом зближення з новоутвореною Польщею — партнером з будівництва соціалізму. їй передавалися нафтогазові промисли з численними діючими свердловинами. Тодішній віце-голова Ради Міністрів Польської Республіки А. Завадський у своїй промові, проголошеній 25 травня 1951 р. з приводу ратифікації договору від 15 лютого ц. p., відверто заявив, що «договір є новим актом братньої допомоги» соціалістичній Польщі з боку СРСР. Договір трактувався оратором як результат «взаємовідносин нового типу», які «випливають з вічного союзу і дружби, що пов’язують Польщу і Радянський Союз» [4, с. 105]. СРСР взамін на запаси нафти й природного газу отримав не розроблені пласти кам'яного вугілля (Кристинопіль--Сокапь), які згодом стали важливим складником Львівсько-Волинського вугільного басейну. В результаті продукція молодих вугільних копалень, як і карпатські ліси чи яворівська сірка, безперервним потоком попливли до спільної скарбниці єдиного господаря.

Та це теж далеко не основне. Перед «протектором» України стояли вагоміші завдання. Як згодом з'ясувалося, радянські правителі й на гадці не мали переміщення прикар-патців на передбачені договором терени тодішньої Люблін-щини; нашим