Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий
У книзі ^фіксовані спогади етнічних поляків — Юзефи Крохмаль, Яна Капраля та Яна Ясляра, а також шести нащадків українсько-польських родин.
Нарешті — про пісні, які співали люди під час виселення і співають донині. Пісня, яку співали виселені з Жолобка, Коросна і Рябого є відомим твором, який виконувала галицька молодь, виселена у Сибір. На перший погляд може видатися дивним, чому в пісні співається про чужий край і про виселення з України. Самі оповідачі пояснюють це тим, що на русифікованій Донеччині в перші роки після виселення вони почувалися так, ніби їх привезли на чужину, а не на українську землю. Варто також врахувати етнічне розмаїття Донеччини, де в окремих селах, куди спрямували бойків у 1951 p., мешкали греки, німці і росіяни.
Авторство слів пісні з Літовищів, за словами вихідців з цього села, належить Антонові Чупілю, який був виселений ще
парубком. На Херсонщині він одружився з місцевою дівчиною Вірою. Помер молодим. Донька Антона Чупіля, Оксана, успадкувала від батька гарний голос і малярський хист; вона бере участь у художній самодіяльності і розмальовує писанки за старими бойківськими традиціями.
Читаючи спогади, варто пам'ятати, що коли оповідачі вживають тут — це означає на сході, в селі, куди виселили, а відповідно вдома або там — на батьківщині, звідки виселили. Без будь-яких граматичних змін залишене й слово рускі, яке оповідачі вживають на означення влади в цілому і окремих представників влади зокрема, а також слова нахально, нахальний на означення характеру виселення.
/'і На особливу увагу заслуговують поетичні спогади Іва
на Лаврінка і Дмитра Воляра, які сьогодні мешкають^Нйісті Долині на Івано-Франківщині. Поза сумнівом, якби спогади виселених вдалося записати ще раніше, ми б мали значно більше їх у віршованій формі. Зокрема, за спогадами уродженців с. Чорна, багато віршів, присвячених рідному селу і депортації, у коломийковому розмірі складав І. Спас, виселений у село Стара Ласпа на Донеччині. Ці твори, ймовірно імпровізаційно, виконувалися автором під час свят. Оскільки вони були не записані і незафіксовані на аудіоносіях, відтворити їх сьогодні неможливо.
Мову оповідачів у більшості випадків не можна вважати ані бойківською, ані південно-українською говіркою. Мовні трансформації, яких зазнали люди, — це лише частина трансформацій їхнього культурного життя внаслідок депортацій, і ця царина потребує ґрунтовних фахових досліджень. Лише найстарші, народжені ще за часів Австро-Угорщини, зберегли говірку батьків майже в недоторканому вигляді. Але оскільки книга адресована не тільки депортованим і Тхнім нащадкам, було обрано компромісний варіант — подати спогади літературною українською мовою, аби у людей, необізнаних з особливостями говірок заходу і півдня, не виникало труднощів у розумінні змісту. Слід визнати, що від цього спогади втратили свою колоритність. Тому, щоб передати самобутність мови мешканців західної Бойківщини, кілька уривків з оповідей подані бойківською говіркою.
Ганна Попідоха, 1895 р.н., Бандрів
Люди ня ни раз питали: як вас Бог тількі роки тримат на сьвіті. Вас і висиляли, і діти по Сибірох были. А я так кажу: дівойко, кілько кому Бог призначив, того нихто ни знає і нихто ни мусит знати...
ІІЯ МаР'я лУчна- 1912 р.н.,
- Г1 Панищів и ІАііЗДІ • І Д,їа Рази была-w на Кальварії.
Таку шпінку мала-м з дзер-кальцьом. Так ся гонорувала.
Йо-йой, дівойко моя... Та колись посагу хотіли, земли хотіли, а ни дівки. А я ни мала нич. Взяв ня сирота. Свекра така была, як коли хотіла: коли добра, а коли й ни добра. Але я ни така, би я відказувала. Поміг нам Бог поставити хату в Панищови. Юш на свому, юш байка. А жили хоба Тден рік. Так ся наробити коло нової хижи, а в ній ни жити! А ту в Калиновці дали нам діраву, гнилу, та коти під ню лазили. Тугі хати, котрі нам ту дали, были до ничого. Люди ся намучили. Діти плачут їсти, а загріти, зварити нима на чім, ни диривцяти, ни ріща дакого. А в нас тількі ліси дома были! За Сталіна всьо вигладили.
Катерина Вицівська
Катерина Вицівська, 1900 р.н., Кривка
Часто мі снит, жи я дома. Так пи-рид вочима всьо наше ґаздіство стойит. А як пробуджуся, то нима нич. Коли мі ся таке наснит, то мі ся здає, я всьо виджу, що там-каль было, і туто всьо такой перед вочми. А як рано встану, так ми якось легко, весело, гі я там была.
Марія Богдан, 1912 р.н., Хміль
Часто мі ся Хміль снит... Та навіть ти перкаль мі ни раз ся снит, що-м там ходжу. У нас на вколі така груша была, такі груші величузні падали. А я все там йду, туги груші си збираю... Та там но было жити. З Гамерики ся вернули, ще за Польщі двайціть моргів поля купили-змо, но было жити. А диявол би ни дав. Як ходили-змо до церкви, як йшли в Скородний ци до Літовищів паски святити, так співали, аж ліс гудів. Боже, як змо в яри робили на поли, а была вечірня, вдарили звони, а до нас чути было — е, полишали шитко, хоба волы пригнали домів, лишили всьо, ни брали-змо нич — пішли до церкви. Прийшли ту — так як би в мішок завитав — нима де... Ни лісу, ни гори, ни луни. Старі люди все повідали: би хоч вмирети дома.
Марія Бакаляр, 1902 р.н., Чорна
Нихто ни хотів їхати в Сталінску область. Та хто би хотів з хижи ся вступати? Як комуністи голод зробили, то прийшли на Харвати, на наш хутір, аж читверо беса-рабців. Прийшли і ни вступлят ся з хижі: тьотю, тьотю... Я до них: вас читверо, де я годна на вас наробити. Дві дівки красиві были, іно їдна мала хлопчика, Костика. Ноги такі мали спухлі, попраскані, няй Бог боронит. Як си згадам... Три місяці їсти давала-м, а пак вни поїхали домів. Та ци вни мі ни повідали, як там ся файно жиє? Ба та хто би після такого вірив!
НАРОДНІ ПІСНІ ПРО ВИСЕЛЕННЯ 1951 р. ЖуравинУ неділю рано усі дзвони