Чинність і дія кримінального закону в часі - Юрій Анатолійович Пономаренко

цілком обґрунтовано розширює поняття предмета злочину за рахунок віднесення до нього і інших явищ об’єктивного світу: інформації, енергії тощо[583]. У деяких випадках новим кримінальним законом звужено ознаки предмета окремих злочинів і тим самим декриміналізовано посягання на такі предмети, які більше не підпадають під ці ознаки. Так, наприклад, якщо в статті 70 КК України 1960 року серед предметів контрабанди згадувалася валюта, то відповідно до статті 201 КК України 2001 року її незаконне переміщення через митний кордон України вже не становить складу кримінально-караної контрабанди[584]. Таким чином, коло предметів контрабанди у новому КК України було звужене, а значить у цій частині його стаття 201, як така, що декриміналізує назване діяння, має зворотну дію в часі.

Звуження кола предметів злочину можливе не лише шляхом виключення окремих його видів з переліку (як це мало місце у випадку з контрабандою), але й шляхом введення до визначення предмета злочину додаткової ознаки, внаслідок чого також обмежується коло мислимих у понятті предметів. Наприклад, статтею 2071 КК України 1960 року передбачалася кримінальна відповідальність за жорстоке поводження з тваринами. У статті ж 299 КК України 2001 року здійснено звуження предмета цього злочину – ним тепер визнаються лише хребетні тварини. З цього можна зробити висновок, що жорстоке поводження з тваринами, які не належать до хребетних (наприклад, голкошкірими, членистоногими, хордовими та іншими) декриміналізоване і ця декриміналізація є підставою для зворотної дії кримінального закону в часі.

Звуження кола потерпілих від злочину, і тим самим декриміналізація діянь також можливе як шляхом виключення певних груп потерпілих з переліку, так і шляхом розширення кількості ознак обсягу поняття потерпілого від конкретного злочину, за рахунок чого досягається зменшення його змісту.

Перший спосіб мав місце, наприклад, при декриміналізації опору представникові громадськості (який не є членом громадського формування з охорони громадського порядку) при охороні ним громадського порядку. Кримінальна відповідальність за такі дії передбачалася статтею 188 КК України 1960 року нарівні з відповідальністю за опір представникові влади. У статті ж 342 КК України 2001 року було збережено відповідальність за опір представникові влади, і не передбачено відповідальність за опір представникові громадськості, який не є членом громадського формування з охорони громадського порядку. Таким чином, названі особи були виведені з кола потерпілих від злочину, передбаченого статтею 342 КК України, а отже опір їм при охороні ними громадського порядку – декриміналізований.

До другого способу законодавець вдався, наприклад, у 1960 році, коли в статті 121 КК України 1960 року передбачив кримінальну відповідальність за вчинення розпутних дій щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку. До цього, відповідно до статті 163 КК України 1927 року потерпілими від розбещення визнавалися всі неповнолітні, тобто особи віком до вісімнадцяти років. Отже, ввівши додаткову ознаку для характеристики потерпілого – не просто неповнолітній, а такий неповнолітній, що не досяг 16 років – законодавець тим самим вивів з кола потерпілих від цього злочину осіб у віці від 16 до 18 років і тим самим декриміналізував вчинення розпутних дій щодо них. На цій підставі стаття 121 КК України 1960 року в частині декриміналізації розбещення неповнолітніх у віці від 16 до 18 років повинна була мати зворотну дію в часі.

Широкі можливості для декриміналізації діянь відкриваються при зміні ознак, що входять до об’єктивної сторони складу злочину. Традиційно вважається, що до таких ознак відносяться діяння (дія чи бездіяльність), його суспільно-небезпечні наслідки, причинний зв’язок між діянням та суспільно небезпечними наслідками, час, місце, спосіб, знаряддя та засоби, а також обстановка вчинення діяння[585]. З усіх названих ознак об’єктивної сторони складу злочину окремими авторами обов’язковими вважаються діяння, наслідки та причинний зв’язок між ними, а всі інші ознаки – факультативними. Інші ж криміналісти вважають обов’язковою ознакою лише суспільно небезпечне діяння, а інші – факультативними[586]. Втім, як слушно наголошує М.І. Бажанов, така класифікація ознак об’єктивної сторони складу злочину стосується лише наукової абстракції – так званого загального складу злочину. В кожному ж конкретному складі злочину всі ознаки його об’єктивної сторони (як і будь-якого іншого елемента) є обов’язковими і без них наявність самого злочину неможлива[587]. Тому виключення чи звуження будь-якої ознаки об’єктивної сторони конкретного свідчить про декриміналізацію певної низки діянь.

Декриміналізація шляхом виключення з кримінального закону такої ознаки об’єктивної сторони складу злочину як кримінально протиправне діяння найбільш показова у тих випадках, коли з диспозиції статті Особливої частини КК виключається одне чи декілька з альтернативних діянь. Так, наприклад, склад злочину, передбаченого частиною 2 статті 182 КК України 1960 року, міг бути виконаний шляхом вчинення двох альтернативних дій. Цією статтею передбачалася кримінальна відповідальність за приховування (за старою термінологією – утаювання) майна, на яке накладено арешт, або яке описано, а також за розтрату такого майна. У статті ж 388 КК України 2001 року передбачено кримінальну відповідальність лише за приховування майна, що підлягає конфіскації, або на яке накладено арешт чи яке описано. Таким чином, законодавець декриміналізував таке діяння, як розтрата згаданого майна (тобто будь-які випадки його відчуження чи споживання), зберігши її лише за приховування цього майна (тобто невидачу його компетентним органам або ховання від них)[588].

З усіх ознак, що складають об’єктивну сторону складу злочину, лише причинний зв’язок між протиправним діянням та суспільно небезпечними наслідками не може бути предметом декриміналізації. Це викликано