Чинність і дія кримінального закону в часі - Юрій Анатолійович Пономаренко
При цьому певну проблему містить віднесення злочину, вчиненого до 1 вересня 2001 року до тієї чи іншої категорії, оскільки КК України 1960 року спеціально окремо виділяв лише тяжкі злочини, а в КК України 2001 року передбачено аж 4 категорії: невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини. А.Є. Якубов у такій ситуації пропонує до тяжких відносити лише ті злочини, які визнаються такими одночасно обома законами[561], хоча аргументів на користь цього твердження не наводить і не бере до уваги того факту, що частину злочинів, які за старим КК визнавалися тяжкими, у новому виокремлено в категорію “особливо тяжких”. На мій погляд, віднесення злочину, вчиненого до 1 вересня 2001 року до тієї чи іншої категорії, що передбачені статтею 12 КК України 2001 року має відбуватися за загальними правилами, встановленими згаданою статтею. Тяжкість злочину має визначатися в залежності від його караності, а при визначенні останньої мають враховуватися описані вище випадки, коли новий кримінальний закон має зворотну дію. Інакше кажучи, кожен злочин, вчинений до 1 вересня 2001 року має відноситися до тієї чи іншої категорії, що передбачені статтею 12 КК України 2001 року, в залежності від його караності за КК України 1960 року, якщо лише вона не пом’якшена в новому КК одним з описаних вище способів. Таке ж правило закріпив і законодавець у пункті 18 розділу ІІ Прикінцевих і перехідних положень КК України 2001 року: “При вирішенні питання про віднесення злочинів, передбачених Кримінальним Кодексом України 1960 року, які були вчиненні до набрання чинності цим Кодексом, до злочинів невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких слід керуватися статтею 12 цього Кодексу, якщо це пом’якшує кримінальну відповідальність осіб, які вчинили злочини до набрання чинності цим Кодексом. В інших випадках необхідно застосовувати відповідні положення Кримінального Кодексу України 1960 року”.
Лише виходячи з двох критеріїв – категорії злочину та покарання, відбутого за його вчинення, – можна визначити, які строки судимості передбачені за даний злочин у КК України 1960 року і КК України 2001 року. І вже потім шляхом їх порівняння встановити той з них, який є менш тривалим, а значить – більш м’яким щодо особи. Наприклад, особа на підставі частини 2 статті 117 КК України 1960 року була засуджена за зґвалтування, вчинене повторно до восьми років позбавлення волі. Санкція цієї частини, як і санкція частини 2 статті 152 КК України 2001 року, передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від п’яти до десяти років. Строк погашення судимості за цей злочин на підставі пункту 7 частини 1 статті 55 КК України 1960 року складає вісім років. Оскільки вчинене особою діяння, відповідно до частини 4 статті 12 КК України 2001 року є тяжким злочином, то на підставі пункту 8 статті 89 КК України 2001 року строк погашення судимості за нього складає шість років. Отже, у даному разі можна говорити про пом’якшення для даної особи такого заходу кримінальної відповідальності як судимість.
Слід, однак, розглянути й інший випадок. Уявімо, що за той же злочин особа була засуджена до п’яти років позбавлення волі. В такому разі, відповідно до пункту 6 частини 1 статті 55 КК України 1960 року строк погашення судимості становить п’ять років. У той же час за новим КК України цей строк знову ж таки становить шість років. Тому в даному випадку має місце підвищення строків судимості, а, значить, підстава для зворотної дії кримінального закону щодо такої особи відсутня.
Викладені міркування щодо зменшення строків, як способу пом’якшення покарання та судимості цілком сприйнятні і для розуміння пом’якшення такого заходу кримінальної відповідальності як випробувальний строк, що призначається особі при звільненні від покарання чи його відбування. Так, наприклад, якщо частиною 2 статті 45 КК України 1960 року допускалося встановлення для неповнолітніх при їх умовному засудженні іспитового строку від одного до трьох років, то відповідно до частини 3 статті 104 КК України 2001 року при звільненні неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням іспитовий строк встановлюється тривалістю від одного до двох років. Таким чином, у даному разі відбувається пом’якшення кримінальної відповідальності і законодавець спеціально наголошує в абзаці 2 пункту 14 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень КК України, що воно є підставою для зворотної дії кримінального закону. Думку про те, що скорочення випробувальних строків створює матеріальну підставу для зворотної дії кримінального закону в часі, висловив ще у 1965 році Верховний Суд України в рішенні по справі К. він відзначив, що зниження в новому кримінальному законі (КК України 1960 року) максимальної тривалості строку випробування при умовному засудженні з 5 (як це було за КК України 1927 року) до 3 років має поширюватися також і на осіб, які були умовно засуджені до набуття чинності КК України 1960 року і яким було встановлено випробувальний строк понад 3 роки[562].
Точно так же підставою такої дії є й пом’якшення правообмежень, які покладають на особу протягом іспитового строку. Відомо, що відповідно до частини 1 статті 46 та частини 1 статті 461 КК України 1960 року при умовному засудженні та при відстрочці виконання обвинувального вироку на особу покладався обов’язок протягом іспитового строку сплатити визначений судом розмір штрафу. КК України 2001 року такого правообмеження при звільненні від відбування покарання з випробуванням не передбачає, а, отже, в цій частині є матеріальна підстава для його зворотної дії в часі, оскільки кримінальна відповідальність пом’якшується.
Таким чином, пом’якшення кримінальної відповідальності як підстава зворотної дії кримінального закону в часі, може
