Чинність і дія кримінального закону в часі - Юрій Анатолійович Пономаренко

останньому, опублікована авторським колективом, одним з членів якого був автор цих рядків. Див.: Кримінальне законодавство України. Порівняльний аналіз статей Кримінального кодексу України 1960 р. та Кримінального кодексу України 2001 р. / С.В. Гізімчук, Ю.В. Гродецький, С.В. Гринчак та ін. За заг. ред.В.В. Сташиса. – К.: Ін Юре, 2001. – 284 с. Див. також: Навроцький В.О. Наступність кримінального законодавства України (порівняльний аналіз КК України 1960 р. та 2001 р.). – К.: Атіка, 2001. – 272 с.">[577]. Не ставлячи за мету визначити всі випадки декриміналізації в новому КК України, нижче розглянемо лише способи декриміналізації діянь, які використовувалися українським законодавцем при прийнятті КК 2001 року, або раніше, при внесенні змін до колишніх кримінальних законів, а також і такі, які хоч і не використовувалися, але все ж теоретично мислимі і практично можливі.

Законом, що усуває злочинність діяння, вважається закон, який оголошує про декриміналізацію цього діяння, тобто про його виключення з Кримінального кодексу і, відповідно, про скасування кримінальної відповідальності за його вчинення[578]. Як стверджує Ю.В. Баулін, різниця між злочином та кримінально не протиправним діянням полягає у тому, що останнє може не мати або законодавчої форми злочину (кримінальної протиправності), або його соціального змісту (суспільної небезпечності), або, нарешті, того й іншого разом. Відповідно першу групу незлочинних вчинків він називає обставинами, що виключають кримінальну протиправність діяння, другу – обставинами, що виключають суспільну небезпечність діяння, нарешті третю – обставинами, що виключають кримінальну протиправність та суспільну небезпечність діяння[579]. В результаті декриміналізації діяння, яке досі визнавалося злочином, переходить в одну з названих груп незлочинних вчинків. Тому декриміналізація може бути здійснена відповідно трьома шляхами. По-перше, діяння може бути визнано законодавцем кримінально не протиправним. По-друге, воно може бути визнано ним таким, що хоч формально і підпадає під ознаки кримінально протиправного, але є не суспільно небезпечним, а, отже, і злочинним. По-третє, законодавець може визнати те чи інше діяння й таким, що не є ні кримінально протиправним, ні суспільно небезпечним.

Як відомо, кримінально протиправним є лише таке діяння, яке відповідає всім ознакам складу злочину, передбаченого кримінальним законом. Таким чином, декриміналізація діяння шляхом переведення його до групи кримінально не протиправних може бути здійснена шляхом виключення з кримінального закону, включення до нього або звуження змісту принаймні однієї з ознак будь-якого елементу складу злочину, якому відповідає таке діяння. Сказане дозволяє підтримати запропонований у літературі підхід до визначення способів декриміналізації діяння за елементами складу злочину[580].

У вітчизняній кримінально-правовій науці першою традиційно першим серед елементів складу злочину досліджується його об’єкт. Слід відзначити, що єдності у розумінні того, що ж саме є об’єктом складу злочину, на сьогодні ще так і не досягнуто, однак всі криміналісти сходяться на тому, що ним є певна соціальна цінність, на яку посягає злочин. Дискусія ж, в основному, точиться навколо питання про те, що ж саме є цією цінністю: суспільне відношення, право, інтерес, людина тощо[581].

З прийняттям КК України 2001 року загальний об’єкт кримінально-правової охорони був значною мірою розширений. Так, зокрема, в новому Кодексі з’явилися цілі нові розділи Особливої частини, які передбачають відповідальність за посягання на такі родові об’єкти, які раніше або взагалі не визнавалися об’єктами кримінально-правової охорони (Розділ ХVІ “Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж”), або ж вважалися об’єктами лише окремих конкретних злочинів (наприклад, Розділ ІІІ “Злочини проти волі, честі та гідності особи”, Розділ ІV “Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи” та інші). Крім того, в межах раніше відомих родових об’єктів з’явилися нові конкретні об’єкти кримінально-правової охорони (наприклад, право на освіту, право на безоплатну медичну допомогу в рамках родового об’єкту злочинів проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина і т.д.). Очевидно, що оскільки розширення загального об’єкту кримінально-правової охорони свідчить про розширення повноважень держави на притягнення особи до кримінальної відповідальності, то такі зміни кримінального закону не є підставою для його зворотної дії в часі. Навпаки, такою підставою є звуження загального об’єкту кримінально-правової охорони, яке відбувається шляхом виключення з нього окремих безпосередніх об’єктів.

Одним з безпосередніх об’єктів, кримінальна відповідальність за посягання на який передбачалася КК України 1960 року, була честь та гідність особи. Натомість при прийняття КК України 2001 року законодавець відмовився від криміналізації посягань на цей об’єкт, не передбачивши кримінальної відповідальності за наклеп та образу, при чому як за загальний склад цих злочинів (статті 125 і 126 КК України 1960 року), так і за спеціальні склади образи (статті 1763, 189, 1891, 237 КК України 1960 року). Очевидно, законодавцем були сприйняті пропозиції окремих юристів про можливість ефективної протидії таким правопорушенням виключно заходами цивільно-правової відповідальності. У будь-якому разі, декриміналізація названих злочинів була здійснена, шляхом виключення їх об’єкта з кола об’єктів кримінально-правової охорони. Виходячи з цього, можна твердити про наявність матеріальної підстави для зворотної дії КК України відносно осіб, які до 1 вересня 2001 року вчинили наклеп чи образу.

Традиційно поряд з об’єктом складу злочину досліджуються також ознаки предмета злочину і потерпілого від злочину. Під предметом злочину звичайно розуміються “будь-які речі матеріального світу, з певними властивостями яких кримінальний закон пов’язує наявність в діях особи ознак конкретного складу злочину”[582]. О.Е. Радутний