Чинність і дія кримінального закону в часі - Юрій Анатолійович Пономаренко

включалася ознака місця його вчинення, і тим самим декриміналізувався цілий ряд діянь, вчинених в інших місцях. Сказане стосується, наприклад, нині повністю декриміналізованої спекуляції. До 1 липня 1991 року, тобто до дня набуття чинності Законом Української РСР “Про захист споживчого ринку в Українській РСР”[592], спекуляцією визнавалося скуповування і перепродаж товарів з метою отримання прибутку (наживи), незалежно від того, де такі товари були скуплені. Вказаним же законом до статті 154 КК України 1960 року били внесені зміни: спекуляцією стало визнаватися лише скуповування товарів на підприємствах (організаціях) державної торгівлі чи споживчої кооперації, інших підприємствах, належних державі чи споживчій кооперації, а також державних касах з продажу квитків на проїзд всіма видами транспорту і касах з продажу квитків на відвідування видовищних закладів[593], і перепродаж цих товарів з метою отримання прибутку (наживи). Таким чином, було декриміналізовано скуповування товарів у приватних магазинах, у приватних осіб, на недержавних і некооперативних ринках тощо і їх перепродаж з метою отримання прибутку, а значить стаття 154 КК України 1960 року в новій редакції мала отримати зворотну дію в частині декриміналізації спекуляції, вчиненої в іншому місці, окрім визначеного нею.

При прийнятті КК Російської Федерації 1996 року було декриміналізовано низку злочинів шляхом звуження ознаки місця їх вчинення. Так, відповідно до статті 166 КК РФ 1960 року незаконним визнавалося полювання, вчинене у будь-якому забороненому місці. Відповідно ж до пункту “г” частини 1 статті 258 КК РФ 1996 року є злочином лише таке незаконне полювання, яке вчинене на території заповідника, заказника, в зоні екологічного лиха чи надзвичайної екологічної ситуації. Полювання ж в інших заборонених місцях визнано незлочинним. І в цій частині стаття 258 КК РФ повинна мати зворотну дію.

Відповідно до статті 1912 КК України 1960 року одержання незаконної винагороди працівником державної установи чи організації, який не є службовою особою, визнавалося злочином, незалежно від способу його вчинення. Відповідно ж до статті 354 КК України 2001 року назване діяння є злочином лише тоді, коли воно вчинене шляхом вимагання. Отже декриміналізоване вчинення такого діяння в інший спосіб (наприклад, шляхом прохання, шляхом погодження з пропозицією того, хто дає винагороду тощо). Точно так же значно декриміналізовано і незаконне розповсюдження комп’ютерного вірусу. Якщо відповідно до частини 1 статті 1981 КК України 1960 року ці дії визнавалися злочином незалежно від способу їх вчинення, то частина 1 статті 361 передбачає кримінальну відповідальність за розповсюдження комп’ютерних вірусів виключно шляхом застосування програмних і технічних засобів, призначених для незаконного проникнення в електронно-обчислювальні машини, системи чи комп'ютерні мережі і здатних спричинити перекручення або знищення комп'ютерної інформації чи носіїв такої інформації.

Аналогічним чином було декриміналізовано і цілий ряд діянь, відповідальність за які передбачалася статтею 63 КК України 1960 року. Названа стаття передбачала кримінальну відповідальність за пропаганду війни, “в якій би формі вона не велась”. Однак Законом України від 7 липня 1992 року “Про внесення змін і доповнень до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів Української РСР, Кодексу Української РСР про адміністративні правопорушення та Митного кодексу України”[594] до названої статті було включено вказівку на спосіб вчинення пропаганди війни – публічні заклики. У зв’язку з цим пропаганда агресивної війни або розв’язання збройного конфлікту, вчинювані іншими способами, були декриміналізовані.

Декриміналізація злочину можлива, далі, і шляхом виключення з кримінального закону чи звуження окремих ознак його суб’єкта. Як відомо, суб’єкт злочину – це один з елементів його складу, під яким у сучасній літературі розуміється фізична осудна особа, яка вчинила злочин по досягненню встановленого кримінальним законом віку, з якого можливе притягнення до кримінальної відповідальності[595]. Названі ознаки так званого загального суб’єкта злочину знайшли своє відображення і в сучасному кримінальному законі – частині 1 статті 18 КК України 2001 року. Разом з тим, крім поняття загального суб’єкта злочину в науці кримінального права протягом довгого часу досліджувалося ще й поняття спеціального суб’єкта злочину. Він розуміється як фізична особа, яка разом з осудністю та досягненням віку, з якого можливе притягнення до кримінальної відповідальності, має ще й іншу додаткову ознаку, що передбачена кримінальним законом, чи прямо витікає з нього, і обмежує коло осіб, які можуть підлягати кримінальній відповідальності за певний злочин[596]. І це поняття також було легалізоване з прийняттям нового КК України: відповідно до частини 2 статті 18 “спеціальним суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа”.

Зі сказаного випливає, що декриміналізація у даному випадку можлива як шляхом зміни ознак загального суб’єкта складу злочину, так і шляхом зміни ознак спеціального суб’єкта. Очевидно, однак, що така ознака суб’єкта складу злочину (і загального, і спеціального) як фізична особа, не може бути піддана жодним змінам. Сьогодні в Україні пануючою є концепція, відповідно до якої кримінальній відповідальності можуть підлягати виключно фізичні, а не юридичні особи[597], при чому всі фізичні особи, без яких би то не було обмежень чи виключень. Саме тому декриміналізація, як, втім, і криміналізація діянь, шляхом зміни цієї ознаки на разі уявляється принципово неможливою. Лише шляхом зміни ознак осудності, досягнення віку, з якого можливе настання кримінальної