Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря - Олена Бачинська
До створюваного війська приєднався Харько[14] Чепіга зі своєю півсотнею «волонтерів», набраних з «вільних людей». Йому Потьомкін пожалував полковницький пернач і дозволив вербувати у козаки. Колишній запорозький старшина — полковник Протовчанської паланки, а тепер — капітан російської армії, Чепіга також удостоївся царициних милостей. Вона ж, будучи в Кременчуку під час своєї помпезної подорожі до Криму, частувала його зі своїх рук виноградом і дарувала йому оздоблену діамантами шаблю. Цей козацький достойник увійшов до трійці батьків-засновників чорноморського козацтва, відзначившись ще й тим, що прибув до Васильківського Коша зі справжніми запорозькими клейнодами — знаменом Протовчанської палатки, перначами полковника і військового табунщика, які він урятував від конфіскації 1775 року.
27 лютого 1788 р. «вірні» козаки урочисто зустріли надіслані царицею військові клейноди — велике біле військове знамено, 7 малих знамен для куренів, булаву для кошового отамана та полковницькі перначі. Здавалося, що царський уряд, вже пошкодував через своє поквапливе рішення знищити Січ і зважився відновити козацький лад Запорожжя. Підбадьорені цим козаки стали повертатися з-за Дунаю до російських володінь. Однак кількість «вірних» козаків наприкінці 1787 р. ледь перевищувала 600 осіб. Зваживши на умовляння Білого і Головатого, Потьомкін оголосив, що колишні запорожці, котрі приведуть до війська охочих та забезпечать їх військовим обладунком, отримають офіцерські чини та дворянство. І от тоді чисельний склад почав зростати; вже у серпні 1788 р. лише команда Чепіги нараховувала 894 козаки. Поволі виокремлювалися назва і статус нового козацького війська. У січні 1788 р. його називали то «Кіш вірного Війська Запорозького», то «Козаками вірного Запорозького Коша», а в листопаді Потьомкін використав наймення «чорноморські козаки». У грудні остаточно усталилася офіційна назва — «Ея Императорского Величества войско верных Черноморских казаков», що увійшло в історію як Чорноморське козацьке військо.
У квітні 1788 року почалося створення Чорноморської військової флотилії[15]. Звісно, вона вже не мала старовинних козацьких «чайок» часів Самійла Кішки та Петра Сагайдачного. Ще у 30-ті роки XVIII ст. на Хортиці російські інженери будували для запорожців «новоманерні човні», що поєднували козацькі суднобудівні традиції з європейським досвідом навігаційної науки. Флотилію чорноморців становили легкі судна — шлюпки і дюбель-шлюпки, катери, баркаси, канонерські човни (з франц. canon — гармата). Вони мали гармати і мортири в носовій частині і призначалися для бойових дій на великих ріках, лиманах, частково на морі. Під човни для чорноморців стали також спішно переробляти судна, що виготовляли для розваг і подорожі Катерини II по Дніпру. Як згадував сучасник, ці судна були «конюшня, каретна і спальня для придворної челяді». Отак чорноморці стали єдиними серед козацьких військ Російської імперії, котрі володіли власною флотилією.
У Чорноморському козацькому війську усталився поділ на кінні та піші полки. З піших козаків утворили човнову команду. Оттоді у чорноморців склалися два роди військ: кіннота та, говорячи по-сучасному, морська піхота. Справою кіннотників було бойове забезпечення основної армії, включаючи утримання постів на комунікаціях, доправлення кореспонденції, розвідка і диверсії на ворожій території. А чорноморці човнових команд становили військовий різновид, пристосований не лише до бою на морі, але й для блискавичного десанту на суходіл. Поєднання цих якостей дало чудові результати під час морських баталій і штурму турецьких фортець. Запорожці досконало знали північну частину акваторії Чорного моря, мілини, глибини, особливості берегової лінії Дніпра, Південного Бугу та дельти Дунаю. Ці знання і досвід мореплавання стали у великій пригоді російському командуванню у ті часи, коли Чорноморський флот Росії тільки створювався. Військово-морські сили Росії мали вкрай строкатий склад, включаючи кораблі різних суднобудівних традицій — турецького або грецького, венеційського, французького, шведського типів. Ще задовго до перемог російських адміралів Ушакова та Сєнявіна запорозьким козакам на чолі з Самійлом Кішкою, Петром Сагайдачним та Михайлом Дорошенком вдавалося громити турецькі кораблі на Чорному морі. Та й доти османський флот переважав російський.
Під час османо-російської війни 1787—1791 років колишнім запорожцям довелося воювати на боці двох ворогуючих держав: задунайським козакам — турецького війська, а чорноморським — у складі російського. Проте в разі зустрічі вони намагалися уникати бою.
7 червня 1788 р. козацько-російська флотилія здобула першу велику перемогу у Дніпрово-Бузькому лимані над флотом турецького капудан-паші Ескі-Гассана, на прізвисько «крокодил морських баталій».
Після цих подій Потьомкін пропонував обрати козацьким командиром Харька Чепігу. Коливання між Чепігою та Головатим склали поважну політичну інтригу, але врешті-решт козаки визнали своїм кошовим отаманом Захарія Олексійовича Чепігу, котрий до самої смерті 1797 р. порядкував Чорноморським Кошем. Військовий суддя Антін Андрійович Головатий став командувачем козацької флотилії і незмінним заступником кошового отамана.
Надалі тривали воєнні дії. Успіхи козаків на Березані та при взятті Хаджибею (сучасна Одеса) й Очакова стали яскравими подіями, які змінили хід війни. Утім, після нагороджень й святкувань перемог настали тяжчі часи: недостатнє укомплектування особового складу, нестача провіанту і затримка жалування поставили Чорноморське військо на межу виживання. Ситуація вимагала термінового втручання Потьомкіна. За його наказом, для збору козаків від кожного повіту Катеринославського намісництва були призначені особливі засідателі. Вони отримали повноваження визволяти чорноморців від поміщиків, котрі, скориставшись поверненням козаків до своїх домівок під час зимової відпустки, не забарились записати їх у свої кріпаки. Потьомкін підтвердив своє раніше видане розпорядження приймати у чорноморські козаки усіх вільних людей, крім біглих кріпаків та дезертирів; інколи переходили до чорноморців і козаки з-за Дунаю. Військо поступово кількісно зростало, кінна команда вже нараховувала 2 000, піша — 5000 козаків. Щорічна платня кошового становила 500 рублів, судді — 400, військові писаря, осавулів і полковників — 300, попа — 105, курінних отаманів, довбишів і пушкарів — 30, простих козаків — 12 рублів. Втім, надалі негаразди призводять до бунтів і конфліктів із командуванням.
Восени 1789 року чорноморці перенесли свій Кіш у Придністров’я. Своєю резиденцією Чепіга обрав молдавське селище Слободзею, розташоване за 20 верст від Бендер на лівобережжі Дністра. На козаків чекала найбільш кровопролитна битва за увесь час цієї війни, центральною подією якої став штурм Ізмаїлу.
Втрата Ізмаїла значила для Туреччини кінець усіх сподівань на відновлення колишнього свого панування у Північному Причорномор’ї. Та війна ще тривала. Кошовий отаман Чепіга, отримавши ордени Св. Георгія IV за
