Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря - Олена Бачинська

в погребах же оные козаки, также и жиды, продают вино виноградное, а в ледниках пиво». За повідомленням 1755 року, запорожці з дозволу кошового і курінних отаманів наповнили 7 льохів льодом, «даби в наступающее лето в тех татарских местах базару и кузницам быть». Згодом побудували й міст через тамтешню річку Білозерку й стали брати мостове. Хоча після протестів кримського хана козацьке оселище в Кам’яному Затоні не раз руйнували і запорожців силою виводили в межі російського кордону, воно поставало знову й знову.

Збільшення кількості сільських поселень на Запорожжі звужувало простір давнього козакування; щорічно розподіляти угіддя на Січі між куренями ставало дедалі важче, а власники зимівників все більше нарікали на «тісноту». Вона й примушувала запорожців глибше занурюватися в степ і створювати великі осередки на чорноморсько-азовському узбережжі. Українська людність масово розсіювалася на теренах Кримського ханства. У кримських містах було чимало українських заробітчан — так званих аргатів, яких час від часу висилали за домовленістю ханських урядовців з російським консулом. Але встежити за усіма ними ніхто не міг; до того ж жорсткі заборони легко долалися корупційними змовами, як-от у випадку з аргатами, яких переховували ханські чиновники, попри наказ хана. Що й говорити, коли навіть майбутній ватажок Коліївщини, запорозький козак Максим Залізняк, займався шинкарством у турецькому Очакові. Так само легко запорожці долали кордон, коли йшли гайдамачити на Правобережну Україну чи шарпати ногайські аули або кримських чабанів: і російське чиновництво, і січове начальство, беручи частку від їхньої здобичі, те все покривало. Утім, час від часу траплялися скандали, як-от із запорозьким кошовим отаманом Григорієм Лантухом, котрий через те ледь не втрапив тоді до в’язниці, чи начальством Нової Сербії, що 1764 року було віддане під суд.

Під час перебування в кримському підданстві запорожці користувалося правом вільного ловіння риби та добування солі на приморських косах і лиманах. Ще на початку XVII століття вони відновили біля гирла річки Кальміус укріплення Домаха (колишній генуезький порт Адомаха, сучасне місто Маріуполь), звідки їхня флотилія виходила добувати «козацького хліба» в османських та кримських володіннях. У 1720-ті роки тут вже існувала Кальміуська паланка — укріплення на чолі із запорозьким полковником і слобода, пов’язана з мережею довкружних зимівників. Не задовольняючись місцевими рибними ресурсами, запорожці звідси вирушали до гирла ріки Єя, розташованого на іншому березі Азовського моря. З межиріччям Єї та Кубані козаки добре ознайомились, беручи участь у походах кримських ханів на Північний Кавказ упродовж 1714—1715, 1728—1729, 1731, 1732 років. У другій половині 1730-х років поруч зі старим паланковим центром у Кальміуській слободі виникає новий — Єланецька паланка, яка контролювала територію на схід від Кальміусу аж до східного узбережжя Азовського моря; утім, її ліквідували за наказом російського уряду 1746 року, під час розмежування угідь запорозьких і донських козаків по Кальміусу. Однак на берегах Єйського лиману рибні стани та сезонні поселення запорожців продовжили стабільно існувати, переживши війну 1768—1774 років та руйнування Січі в 1775 році[13]. Станом на 1769 рік у Кальміуській слободі нараховували до 500 дворів. Однак очікування нападу кримців примусило запорозьке керівництво відселити її мешканців до Присамар’я, де, попри війну, суперечка з новоросійськими поміщиками не вщухала.

У роки перебування у кримському підданстві запорожці облаштували свої риболовецькі та соледобувні промисли в Дніпро-Бузькому, Тилігулському й Куяльницькому лиманах і продовжували експлуатувати їх у часи існування Нової Січі. Важливим їхнім опорним пунктом була Інгульська (Перевізька) паланка, розташована біля гирла Інгульця. Течія Дніпра вела від неї до Прогноїнської паланки на Кінбурнській косі. На відміну від решти запорозьких паланок, вони забезпечували виключно промислові потреби козаків. Кримські та турецькі прикордонні урядовці не раз ставали їм на заваді. Однак запорозькі ватаги все одно проривалися, інколи навіть погрожуючи гарматами. Та все ж це питання врегулювали без участі російських представників: козацтву продовжили право користування угіддями в обмін на постачання в Очаків деревини і дров. Перебування тут запорожців тривало й після 1775 року і склало основу майбутньої Січі на Дунаї.

Можливість необмежено громадити сіль та ловити рибу дозволяла запорожцям налагодити переробляння риби в промислових масштабах на місці добування цих ресурсів. Продукти переробляння (кав’яр різних сортів, клей, різноманітні в’яління й соління — від тарані до елітних осетрових) своєю дешевизною інколи тіснили те, що виробляли на Дону та Волзі. Адже в російських губерніях сіль обкладали високим акцизним збором, тому й траплялося, що тамтешні рибалки відмовлялись від соління виловленої риби, більшість якої через те й псувалася. Ніхто навіть приблизно не міг обрахувати обсяги запорозької торгівлі, веденої без мита та обліку. Та чумацькі валки, що безперервною вервечкою везли крам із Запорожжя, натякали на те, що вони були немаленькими.

Хоч стороннім спостерігачам і здавалося, що на Запорожжі повно незайманої землі, самі запорожці нарікали на тісноту. Розподіл угідь та вибори керівників Січі під час Ради часто супроводжувалися гострими сутичками. Уже в 1740-х роках на Запорожжі простежувалося існування двох угруповань, які не слід зводити до «класів бідноти та багатіїв». Перше трималося козацького давнього устрою, обстоювало безсімейне життя, щорічні вибори січового начальства, жила з рибальства, полювання, здобичництва й дратувалася обмеженнями, обумовленими стабілізацією кордонів, посиленням російського контролю, «нашестям гречкосіїв» і збільшенням бюрократичного регулювання з боку січової влади. Одним із лідерів цієї групи був кальміуський полковник Василь Кишенський, власник багатих рибних заводів. Друга прагнула використати зростання російського контролю для закріплення за собою старшинських посад, домагалася викорінення здобичництва, заведення сільських поселень і отримання прибутків з них, відтак — розвитку землеробства і торгівлі його продуктами. Її речниками були кошові отамани Яким Ігнатович, Григорій Лантух та Петро Калнишевський. Останній, будучи кошовим отаманом у 1762,1763 і 1765 — 1775 роках, перетворив землеробську колонізацію Запорожжя на інструмент протидії поміщицькій експансії, а свою боротьбу з гайдамацтвом пояснював тим, що воно дає імперському урядові привід для втручання у внутрішні справи Січі. Найбільше зіткнення між цими угрупованнями сталося під час Ради на Січі 26 грудня 1768 року і ледь не коштувало Калнишевському життя. Це повстання він придушив за допомогою солдат Новосіченського ретраншементу.

Та, попри це, Калнишевський безкомпромісно відстоював територіальну цілісність Війська Запорозького. Поземельна боротьба з Новоросійською губернією дійшла граничного напруження під час османо-російської війни 1768—1774 років. Завдяки дієвій участі в ній кошовий отаман знаходив аргументи для своїх силових дій проти новоросійців. Однак після закінчення війни їхні скарги і були покладені в основу обвинувального вироку щодо Січі, ухваленого Катериною II 22 травня 1775 року. Його виконання доручили генерал-поручикам Петрові Текелії та Олександру Прозоровському; 4 (за новим стилем 15) червня