Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря - Олена Бачинська
«Нашестя гречкосіїв» тоді охопило не лише Запорозькі Вольності, але й через Слобожанщину вихлюпнулося до Війська Донського. Утім, соціальний визиск там був набагато більшим, ніж на Запорожжі. «Подданных малороссиян» зазвичай приписували до донських станиць та окремих старшин, на користь яких вони відбували натуральні повинності; з 1763 року їх обклали ще й подушною податтю. Тож для українського селянина, котрий уперше пускався орати степову цілину, образ волі пов’язувався виключно із Запорожжям. Та однієї волі для нього було замало, були ще потрібні умови для хліборобства. Адже південний чорнозем важко було орати традиційними для Полісся сохою чи ралом, потрібен був важкий плуг, до якого впрягали кілька пар волів. Тому хліборобство потребувало на значні капіталовкладення, які часто були під силу лише великим поміщицьким господарствам. І це також впливало на маршрут селянської міграції.
Приплив населення змінював увесь уклад життя на Запорожжі. Раніше за зимівник[12] козакові часто правила проста землянка, яку він, провівши зиму, кидав напризволяще і йшов на промисли. Тепер же зимівники часто набували вигляду хутора із житловими та господарськими будинками, огородженими тином. Започаткування таких господарств не потребувало від запорожця вкладення значних ресурсів, але його власних робочих рук було для того замало. Тому створювали хутори ті запорожці, котрі або мали достатньо коштів для найму молодиків (молоді хлопці, зазвичай ще не прийняті в козаки певного куреня), або достатньо родичів чи земляків, яких можна покликати з Городової України. Підвищення безпеки на прикордонні та низькі податки до січової скарбниці (зазвичай 1 рубль з «диму») вабили сюди вихідців з Гетьманщини та Правобережної України — регіонів із селянським малоземеллям і відновленими поміщицькими порядками. Землеробська людність, що раніше трималася якнайдалі від небезпечного степу, тепер охоче селилася серед вільної просторіні. Сучасник тієї доби, придворний російський історіограф Герард-Фрідріх Міллер, помітив, що плин життя на Запорожжі струменить «с великою против прежних обычаев отменою, потому что жители хотя запорожскими козаками числятся, живут с женами и с детьми и отправляют земледельство». Історик Михайло Слабченко образно описав ці зміни: запорозькі «містечка переорганізовувалися на новий кшталт[...], вже не гриміли постріли, не ляскали шаблі, чути було рипіння торговельних ваг, ніби хустками махали вітряки та брязкали гроші».
Безпечні кордони та відсутність російських митниць на Запорожжі додавали гучності дзвону грошей, що осідали в кишенях запорожців. Як писав ще один сучасник, генерал Олександр Прозоровський, «нередко случается, что те же старшины, казавшияся в Сечи Запорожской ничего не понимающими[...], выезжают в Малороссию с хорошими капиталами и происходят в чиновники», тобто отримують офіцерські чини й помістя. Разом із торгівлею розвивалися й кредитно-фінансові операції, до яких залучалися навіть ногайські кочовики, приймаючи від запорожців векселі замість «готових грошей». З цим було пов’язано і стрімке зростання міських центрів Запорожжя, зокрема містечок Новий Кодак, Новоселиця, Кальміуська слобода та ін.
Січ на річці Підпільна була найбільшим містом Запорожжя. Її торговельно-ремісниче передмістя Гасан-Баша (Гасан-Базар) надзвичайно розрослося. Сюди приїздили грецькі, вірменські, турецькі та кримські торговці, було чимало купців, крамарів і чумаків з Правобережжя та Гетьманщини, також із російських губерній. Уманські євреї, користуючись протекцією кошового отамана, тримали тут свою кредитно-фінансову контору. Біля Гассан-Баші, при затоці Підпільної, був порт, до якого під час весняної повені приходили турецькі та грецькі морські торговельні судна по 6—7 на рік. Однак до середини червня, коли рівень води в Дніпрі спадав, кораблі залишали Січ. Більш зручні гавані розташовувалися біля слободи Микитине, де був давній запорозький Микитин перевіз (тепер місто Нікополь Дніпропетровської області). Туди запорожці хотіли перенести Січ після пожежі 1756 року, однак облишили те через намагання російського уряду побудувати при ній фортецю, більшу за Новосіченський ретраншемент. Та мілини Підпільної, як і пожежі, епідемії чуми й холери, не завадили Січі й надалі лишатися значним торговельним центром, «[здесь] изобилие всякой рыбы, дынь, арбузов; и на судах греческих и турецьких тут у пристани бывших, во множестве всяких фруктов, почти даром хозяевами дававшими [ся]», — писав один самовидець. Згадав він і чимало іншої дивини, не знаної в селах Гетьманщини: лимони з помаранчами, ціною 3 деньги за десяток найкращих; трохи пошкоджені екзотичні фрукти віддавали задарма, багато їх викидали за борти кораблів у Підпільну, від чого часто траплялися хвороби. У великій кількості продавали ізюм, виноград, фініки та вина: вісант, мускатель, и «всякие черноморские» ціною від 2 до 12 копійок «за осьмуху».
Слобода Микитине, розташована у найвужчій частині Великого Лугу, на перетині шляхів до Криму через Дніпро, була важливим пунктом транзитної торгівлі Запорожжя, як і пропуску через кордон. Вперше її згадано 1740 року. На 1761 ріку в ній було «хат до 30-ти запорожцев», оселених «ради шинкарства» (з тих хат 10 було шинками), а ще — «изрядная деревинная церковь». Як шинки, так і церква призначалися не так мешканцям довкружних зимівників, як величезній масі проїжджого люду. Тут був і карантин з російською військовою обслугою та лікарем, де приїжджих з кримських володінь тримали по 10 днів. 1754 року тут з’явився російський чиновник для видання «печатних билетов» російським підданцям, які переправлялися на кримський бік кордону. У Микитиному майже щороку проводили комісії з розгляду прикордонних суперечок за участі запорозьких, російських, турецьких, кримських і ногайських представників; на час їх проведення довкружжя рясніло від наметів та юрт. Тож життя в цій, здавалося б невеликій, слободі, інколи вирувало не гірше, ніж у добрячому місті.
Попри наявність російських контрольно-пропускних служб, запорожці міцно тримали у своїх руках Микитин перевіз обабіч Дніпра. Навпроти Микитиного, через плавні, розташовувався Кам’яний Затон — колишня російська фортеця, зруйнована 1711 року. Всупереч тому, що ця місцевість належала Кримському ханству, запорожці в 1750-х роках спорудили тут 16 куренів, 10 кузень і базар. Як свідчить джерело, в «урочище Каменном Затоне в построенных лавках запорожские козаки [...] продают сала, пшено и протчая, и шинкуют горелкой, а в хатах продают печеной хлеб, паленицы,
