Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря - Олена Бачинська
Новоросійський «проект» тоді, здавалося, переміг свого конкурента. Однак останнє слово було за українським селянином, котрий за часів Нової Січі вперше почав освоювати степ, а згодом заселив його до самого моря. Саме він, йдучи прокладеними запорожцями шляхами, і визначив його належність до єдиного етнокультурного простору України.
Чорноморське козацьке військо
Маніфест Катерини II про ліквідацію Війська Запорозького З серпня 1775 року виголосив: «Нет теперь более Сени Запорожской.., следовательно же и [нет] казаков сего имени». Розгублене низове козацтво склало зброю і розійшлося по своїх зимівниках та промислах; найбільш завзяті пішли на підвладне Османській імперії межиріччя Бугу та Дунаю з наміром заснувати там нову Січ. Решта подалася до Молдови та Румунії й осіла в тамтешніх православних монастирях. 1779 р. між Росією і Туреччиною укладено Айнали-Кавакську конвенцію, згідно з якою турки відвели підвладних їм запорожців якнайдалі від російського кордону. Частину їх Порта виселила до Румелії, на узбережжя Мармурового моря. Багато козаків оселилося у Подністров’ї, кілька тисяч їх мігрувало до Банату та Бачки, турецького порубіжжя Сербії та Угорщини, і оселилося на березі річки Тиса. Австрійський уряд, що володів тими землями, відібрав півтори тисячі запорожців та й розселив їх поміж сербськими граничарами, що несли прикордонну службу. Згодом деякі з них подалися на Задунайську Січ, та значна кількість загубилася серед місцевих сербів та угорців.
Утім, зріла нова війна між Туреччиною та Росією, і обом імперіям знову знадобилися запорожці. Турецький султан їх усіляко улещував та заохочував до військової служби, гарантував недоторканність військових традицій і самоврядування. У гирлі Дунаю Порта дозволила побудувати Січ та відновити прадавній запорозький військовий устрій. Покладаючи надії на султанську «ласку», багатотисячний потік козаків і селян попрямував з покріпаченої України до турецьких кордонів, викликавши тим самим неабияке занепокоєння петербурзьких вельмож. Так починалася Січ Задунайська.
У Петербурзі добре пам’ятали про переваги турецько-кримської кінноти над російською під час попередньої війни і про важливий внесок запорозьких кінних та човнових команд у перемогу над турками. Утім, відновлювати Січ Катерині II не дуже й хотілося; вона ладна була створювати штучні козацькі формування, не пов’язані з традиціями низового козацтва, аби тільки «не згадувати самого наймення запорожців». Такими стали Бузьке козацьке військо, до якого набирали вихідців з Правобережної України (згодом ще й молдаван, румун, болгар і сербів), а також Катеринославське козацьке військо, сформоване із дворян-однодворців Катеринославської губернії за зразком Війська Донського (тому й звалося воно ще військом «Ново-донських козаків»). Однак їхній чисельний склад і боєздатність лишались низькими; поміщики, закріпачуючи селян та козаків, ревно стежили, аби жодна «ревізька душа» не перейнялася знову козацьким духом. Та невідворотне наближення війни змушувало царат зменшити здирницькі апетити поміщиків і, врешті-решт, зважитися створити військо із колишніх запорожців. Нагальність такої потреби постала під час збройного виступу кримських татар 1782 року, коли Османи примірялися оголосити нову війну Російській імперії. Отож тоді правитель Новоросійської губернії Григорій Потьомкін закликав колишніх запорожців збиратися в Херсоні для формування кінного та пішого козацьких полків. Пригадаймо, що царський маніфест забороняв згадувати навіть наймення запорожців, тож це нове козацьке утворення умовно назвали Кіш вірних козаків — як протиставлення козакам «невірним», себто задунайським.
Сумна перспектива ув’язнення на Соловках чи в Сибіру, конфіскації майна, покріпачення та здирств оминула більшість із запорозьких старшин. Ще 1777 року колишнім козацьким старшинам, котрі, як говорив Потьомкін, «у злочинах кошового та його спільників участі не брали», надали військові чини та дворянство. Цієї милості удостоїлись запорозький військовий осавул Сидір Білий, який став предводителем херсонського дворянства, та військовий писар Антін Головатий, призначений на посаду капітана-справника міста Новомосковська (начальник земської поліції). Згодом обидва вони отримали чини секунд-майорів, патенти на дворянство і завели поміщицькі господарства. З цими постатями пов’язане народження наступника Війська Запорозького — Чорноморського козацького війська. Доля Петра Калнишевського їх оминула лише тому, що вони напередодні і під час руйнування Січі перебували в Петербурзі із клопотанням для запорожців царських «милостей». Не знаючи, що генерал Текелія вже докінчив свою справу із Січчю, Головатий був на прийомі у царициного фаворита Григорія Потьомкіна і пропонував йому проект реформування Запорожжя за зразком Війська Донського. Вислухавши козацького старшину, Потьомкін мовив: «Браво!» — і жбурнув геть подані ним папери. А коли цей вельможа, граючись, з удаваним сумом сказав, що «Січ пропала», то Головатий з ледь прихованою злістю відповів: «Пропали ж і ви, ваша світлосте!» Потьомкін вперіщив у нього гнівний погляд, у якому вже замаячили Соловки, та Головатий дотепно повернув це на жарт, нагадавши князеві, що той записаний козаком до Кущівського куреня, отже, якщо «Січ пропала», то пропало і його козакування. Оцінивши дотеп запорожця, Потьомкін пом’якшив свій погляд і бовкнув: «Ти бреши, та не забрешися!»
Перед початком нової війни з Туреччиною Катерина II вирішила оглянути колишні землі запорозького козацтва та завойовані у турків причорноморські степи, де Потьомкін зводив губернські міста і поміщицькі села. З липня 1787 р. у Кременчуку колишні запорозькі старшини постали перед ясними царициними очима й подали їй клопотання про відновлення Війська Запорозького. Його автор, Антін Головатий, писав: «Це вже не буде Січчю, але особливе військо із колишніх запорожців, вони будуть мати свою осілість і порядок служби, гідний часові та обставинам». Тобто йшлося не про відновлення Війська Запорозького, а про створення нового козацького витвору, який хоч і мав спиратися на військові традиції запорожців, але зорганізовувався на кшталт Війська Донського. Всупереч січовим традиціям, козаки нового війська мали поодружуватися. Катерина II наголошувала Потьомкіну: «Щоб з вашого боку було вжито запобіжних заходів, аби зі згаданих колишніх запорожців не було заведено товариство неодружених людей ще й на їхньому старому підґрунті». Потьомкін наказав козакам негайно шукати наречених, і кожному, хто одружився, надсилав подарунок. Вважалося, що одружені козаки більше слухатимуть начальство й не тікатимуть до задунайців. Годі й говорити, що то були формальні реверанси задля вимолення прощі. Запорозькі звичаї та традиції передавали новим поколінням козацтва попри офіціозні декларації.
Краснодарський історик Борис Фролов днем народження Чорноморського козацького війська вважає 20 серпня 1787 року, коли Потьомкін видав отаке розпорядження: «Щоби мати у намісництві Катеринославському воєнні команди волонтерів, доручив я секунд-майорам Сидору Білому та Антону Головатому зібрати охочих, і кінних та піших для човнів з тих, хто поселився в цьому намісництві й
