Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря - Олена Бачинська

них був їхній відхід до османських володінь і заснування Задунайської Січі. Її поява не лише посилила охорону кордону Османської імперії, але й дестабілізувала управління степовим прикордонням монархії Романових. Адже українському населенню було куди йти в разі посилення російського контролю. Хоч у результаті чергової війни з Османами 1787—1791 року Росія й закріпила за собою володіння Кримом і здобула нові терени між Південним Бугом та Дністром, однак контролювати загарбані землі її урядові стало ще важче. Адже серед місцевого населення, яке до того ж перебувало в постійному русі, було вкрай мало прихильників її влади. Остання ж трималася в регіоні майже виключно на солдатських багнетах і не отримувала від нього жодного економічного зиску.

Розуміння того, що «на штики можливо спиратися, однак сидіти на них неможливо» (популярна в ті часи французька приказка), спонукав уряд Катерини II до активного пошуку прибічників. Першими серед таких мали стати представники місцевих еліт, яким надавався статус російського дворянства. 1785 року імператриця підписала «Жалувану грамоту дворянству», що звільняла його від обов’язкової державної служби й зміцнювала його власницькі права щодо землі та кріпаків. Колишні гетьманські та запорозькі старшини, так само як і кримськотатарські та ногайські мурзи, охоче отримували дворянство, що давало право на поміщицьке володіння. Однак Росія була не лише дворянською імперією, але і корумпованою державою зі слабкими інститутами управління, а відтак і великим простором для чиновного свавілля. Корупція в ній (попри первісне латинське значення цього слова) не була порушенням системи, але ж власне системою: влада як умова власності та збагачення.

Виявилося, що власне факт отримання дворянства майже нічого не дає для захисту прав власності. Поміщик, котрий заселив надану йому землю, забезпечив поселян реманентом і створив господарську інфраструктуру, себто чесно виконав вимоги уряду, міг легко все втратити. Для того щоб це помістя стало його власністю, було потрібно, аби приїхав землемір, все обміряв і підписав відповідний акт. Але фахівців-землемірів бракувало; ті, що бралися до виконання їхніх обов’язків, часто не мали не лише найменшого людського сумління, але й елементарних професійних навичок. Вони не поспішали до безчиновних поміщиків, зате запопадливо обміряли володіння великих сановників та їхніх наближених. За висновком українського історика Анатолія Бойка, «бажання, симпатії, антипатії простого геодезиста ставали додатковим фактором земельного устрою Південної України». Середні та дрібні поміщики, як і поселяни державних слобід, могли десятиліттями очікувати розмежування і певності щодо своєї власності. На початку 1790-х років було розмежованого всього 8,7 % з усіх розданих земель і лише 3,5 % маєтків вповні закріплені як власність.

Непевність власності визначалася і тим, що право земельних роздач закріпив за собою «головний командир новоросійського краю» Григорій Потьомкін. Величезна кількість ордерів, підписаних ним чи не на коліні, містила багато суперечностей, що збільшували простір для корупції та окозамилювання. Після смерті Потьомкіна 1791 року місце «імператора Півдня» зайняв новий фаворит Катерини Платон Зубов, який змістив центр регіону до створеного ним Вознесенського намісництва і піддав сумніву ордери, підписані своїм попередником, вчинивши масштабний перерозподіл земель. Все це готувало благодатний ґрунт для діяльності всіляких нахаб і аферистів, а хто грав за правилами, ризикував програти. Тож і випадки, описані Алєксандром Пушкіним у романі «Дубровський», були типовими і для Південної України.

Владу як головну умову власності та закон як інструмент обману для досягнення влади й добування через неї власності слід вважати головною причиною того, чому освоєння причорноморського степу не пішло по шляху американського фронтиру. Стартові умови, здавалося 6, були однаковими. Запорозький козак нічим не різнився від піонера американських прерій. І той, і інший діяли в схожих природних та соціальних умовах, мали особисту свободу та зброю, яку на власний розсуд застосовували як проти «тубільців» — ногайців та індіанців, так і задля промислів; і той, і інший залишали райони з надмірним державним контролем і занурювалися в «дику», безконтрольну просторінь, де займали вільні землі, створювали власні господарства та вдавалися до ринкових операцій для збуту її продукції. Але в той саме час, коли Сполучені Штати Америки оголосили приватну власність основою-основ свого соціального порядку, підмурком Російській імперії, як і в часи Івана IV, був дворянин-кріпосник, власність якого гарантувалася не законом, а його участю в загальнодержавному беззаконні. Тож у середині XIX століття, коли в США процвітало капіталістичне фермерство та стрімко розвивалася міська індустрія, у «Новоросійському краї» більшість поміщицьких господарств була збитковою й закладалася через борги. Власне, і сам цей «край» довго лишався збитковим і не повертав навіть те, що вкладала в нього імперія, пов’язуючи з ним своє марення про власну велич.

Поміщик у Південній Україні не став тим, чим був поміщик у центральних районах Росії. Якщо в козацькій Україні посполитий мав право вільного вибору місця помешкання й не був міцно пов’язаний круговою порукою із сільською громадою, то у дворянській Росії селянин жорстко прикріплявся до землі. Основою сільської неволі була селянська община, об’єднана круговою порукою, що спонукала за провину кожного карати всіх, а відтак — усі карали кожного, відповідали за повинності щодо поміщика та держави і пильнували, щоб ніхто того не уникнув. Земля общини підлягала періодичному перерозподілу між селянами, а це позбавляло сенсу дбати як про покращення її родючості, так і добробуту тих, хто її обробляв. Однак община була гарним замінником нерозвинутих державних інститутів найнижчої ланки; вона гарантувала селянину мінімальний прожитковий рівень, а поміщикові та державі — постійний прибуток від землі та людей, що на ній працюють. Власне цей устрій і запроваджували в степових слободах після закінчення 10-річної пільги, передбаченої законом для поселянина від часу його оселення. Однак в умовах степу довго не могли налагодити механізми, які стримали б поселян від переходів на інші місця, де пільги ще не закінчилися або де держава створювала привілейовані умови, стимулюючи заселення нових земель. Відтак імперські чиновники мусили крізь пальці позирати на селянські переходи, хоч і підписуючи страхітливі документи про їх заборону. А пошуки вільної від тягла землі спонукали українських селян заселяти величезний степовий обшир — від Буджака до Криму, Північного Кавказу й Астрахані.

Отже, південноукраїнський поміщик, аби поселяни від нього не розбіглися, мусив приваблювати їх, надаючи реманент, зерно для сівби, будівельний матеріал тощо. Для обробляння південного чорнозему не годилися легкі рала та сохи, типові для Полісся. Степ потребував важкого плуга, бо, як тут говорили, «хто паше сошкой, у того хліба трошки, а хто плугом оре, той і хліб бере». Традиційні українські плуги лісостепу мали дерев’яну основу з колісним передом (колішня) та залізними лемешем і череслом. Степовий плуг