Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря - Олена Бачинська
Нарешті 30 червня 1792 р. Катерина II надала Чорноморському козацькому війську грамоту про пожалування кубанської землі. 15 серпня козацька депутація на чолі з А. Головатим прибула з Петербургу до Слободзеї що розпочало тривалий процес переселення.
16 серпня, після закінчення остаточного ремонту в Миколаєві, 51 судно козацької гребної флотилії, а ще — транспортні та приватні човни з 3 тисячами переселенців вирушили до берегів Кубані. То була перша партія переселенців, якою керував командувач Чорноморської флотилії, у майбутньому адмірал російського флоту Павло Пустошкін. Човни флотилії не призначалися для плавання у відкритому морі, тож і йти вони повинні були під охороною крейсерських кораблів каботажем вздовж кримського узбережжя. Під час зупинок у Балаклаві, Ялті, Судаку і Керчі не припинявся набір у козаки усіх охочих. 25 серпня ескадра досягла Тамані.
Кошовий отаман очолив другу партію, котра виступила 2 вересня з Кошем, канцелярією, військовим обозом і двома тисячами кінних козаків. Вона пройшла суходолом, попрямувавши на столицю Війська Донського — Черкаськ, і 9 листопада зупинилася на зимівлю біля Єйської коси. Згодом рушила третя партія під командою чорноморського полковника Костя Кордовського, котра, пройшовши Кримський півострів, у жовтні переправилася через Керченську протоку. А. Головатий виступив з останньою великою партією, сформувавши 20 колон. Частина їх рушила через Крим, решта — шляхом Чепіги, себто довкола Азовського моря. Полковий осавул Федір Черненко залишився в Слободзеї опікуватися вдовами, сиротами й тими чорноморцями, хто не мав належного статку або бажання переселятися на Кубань. У липні 1794 р. фельдмаршал Петро Румянцев наказав, аби усіх чорноморців з їхніми родинами, котрі не встигли переселитися, записати веслувальниками до Гребного флоту, що базувався у Хаджибеї. З 1123 козаків утворили Чорноморську команду. Та більшість з них була задіяна не на військовій службі, а в будівництві нового міста — Одеси, котра постала на руїнах турецького Хаджибея. Заможніші козаки осіли в одеських передмістях; дехто з них, як сам Черненко, отримав землю і дворянство, а хто сконав від тяжких робіт чи подався світ за очі... 1797 року цю команду розформували, з них 247 козаків приєдналися до своїх товаришів на Кубані.
Переселення чорноморців на Кубань тривало до кінця XVIII століття, та, власне, українське заселення краю не припинялося аж до початку XX століття. Кубанський край, або, як тепер його називали, — Чорноморія — набував виразного українського забарвлення. У строкатій палітрі місцевого мовлення переважали діалекти й говірки Лівобережжя Дніпра.
Лише тут, у прикавказьких степах, у небезпечному сусідстві з войовничими адигами й ногайцями, українці могли ще більше століття зберігати козацькі традиції. Справжніх січовиків на Кубань переселилося до 40 % від усього загалу козаків. З часом їх частка меншала. Чорноморське лицарство повнилося вихідцями з росіян, поляків, молдаван, греків, сербів, болгар, албанців, турків, ногайців і кримських татар, євреїв та інших націй, яких доля поєднала з Україною. Серед чорноморців-іноземців найбільш відомі військовий писар «польскої породи» Підлесецький, генерал-майор і кубанський отаман Микола Букрєтов був євреєм, старшина і полковник Таманської округи Іван Юзбаша — турком. У чорноморські козаки йшли й адиги, північнокавказькі вірмени-черкесогаї, котрі тікали з турецьких володінь; на початку XIX ст. виникло велике ногайське поселення на землях чорноморців біля Ахтанизівського лиману. Та українці серед чорноморського козацтва переважали. Покріпачені селяни тікали з України до вільної від панського ярма Кубані. У 1848—1849 роках відбулося останнє масове переселення українців у Чорноморію: понад 100 тисяч вихідців з Полтавської, Чернігівської та Харківської губерній мігрували до кубанських степів.
Кубань перетворювалася на регіон, органічно пов’язаний з етнокультурним простором України та її козацьким минулим. Отож українці Кубані й плекали традиції запорожців, вважаючи свою Чорноморію прямою спадкоємницею Запорозької Січі. Ось як влучно вловив українське єство Кубані один із перших кубанських істориків Іван Попко: «Весь військовий склад чорноморського народонаселення має одну фізіономію, втілений однією народністю — малоросійською... Чорноморці говорять малоросійською мовою, що добре збереглася. Так само збереглися, під їхньою військовою кавказькою оболонкою, риси малоросійської народності у манерах, звичаях, повір’ях, у побуті домашньому і громадському».
Південна Україна в останній третині XVIII — першій половині XIX ст.
Перемога Російської імперії у війні 1768—1774 років розгорнула перед нею широку перспективу територіальних загарбань у Північному Причорномор’ї. Кючук-Кайнарджийський мир зафіксував передання їй Османами межиріччя Дніпра та Південного Бугу, фортець Керч і Єнікале в Криму, побережжя Азовського моря між ріками Берда і Єя. Посиливши під час війни свою військову присутність у степовому краї, монархія Романових тепер почувалася спроможною охопити його прямим контролем, створюючи нові губернії й максимально скорочуючи автономію прикордонних козацьких спільнот. 1775 року було розформовано Військо Запорозьке і реформоване Військо Донське; керівництво обох цих козацьких спільнот зазнало репресій. Запорозькі Вольності розподілили між Новоросійською та Азовською губерніями, до яких приєднали щойно здобуті від Туреччини терени і в яких почали розподіляти землі під поміщицькі господарства. Катерининський уряд хотів бачити тут типовий для центральних районів Росії уклад життя з мінімальними місцевими відмінностями.
Однак сталося не так, як гадалося. Виявилося, що землі, які роздавали під поміщицькі господарства як «порожні», за фактом такими не були, бо рясніли запорозькими зимівниками в найкращих угіддях. Багато їх (загальне число — 7567) у цей час стрімко перетворювалися на хутори і слободи, до яких постійно прибувало населення з північних регіонів України. Крім того, запорожці зовсім не хотіли миритися з підступною ліквідацією їхньої Січі. У Барвінкостінківській паланці, де поземельна боротьба з російським офіцерством у 1775 року вже доходила до пострілів і лязкоту шабель, пішов розголос про отамана Метелку, який буцімто зібрав 3 тисячі калмиків і закливав до себе козаків для походу на Січ з метою її відновлення. Чутки зображали його і як «Метлу-Пугачова», котрий іде з Дону на Запорожжя для відвоювання козацької волі; твердили і про 2 тисячі запорожців, що, мовляв, переховуються в Кримських горах і готові рушити йому на поміч. Російські урядовці карали розповсюджувачів таких чуток, однак чіпати запорожців остерігалися, щоб не збурити повстання. Тож і запорозькі зимівники, хутори та слободи не одразу опинялися в руках поміщиків.
Запорожці хоч і не вдалися до збройного виступу, однак спромоглися створити чимало проблем для російського уряду. Найбільшою з
