Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря - Олена Бачинська

контрольний орган в особі гетьмана Кирила Розумовського. З огляду на те, що Запорозькі Вольності все ще лишалися свого роду «закордонною територією» у складі імперської Росії, а запорожці, оскаржуючи дії царських чиновників, майже щорічно відряджали депутації до Санкт-Петербурга, Січ 1756 року передали до відання Сенату — найвищої управлінської ланки імперії. Однак це потрійне підпорядкування спричиняло неузгодження урядових дій, чим запорожці й користувалися для підтримання своєї фактичної автономії. Та попри те, Запорожжя поступово покривалися російською адміністративною мережею під приводом нагляду за його кордонами — як з Гетьманщиною, Слобожанщиною, Військом Донським, так і Річчю Посполитою та Османською імперією. Причому це робили без урахування реальних меж розселення запорожців та їхніх сезонних промислів, що не могло не спричинити численні конфлікти. Ламаючи складний комплекс взаємин і відшліфовані століттями способи взаємодії українського козацтва з тюркомовними сусідами, російська прикордонна адміністрація систематично втручалася у повсякденне життя запорожців.

Сполучення між Військом Запорозьким та Гетьманщиною було заблоковане ще в 1731—1732 роках будівництвом Української укріпленої лінії. Вона тягнулася від гирла Орелі до Сіверського Дінця вздовж османо-російського кордону, прокладеного 1714 року. Її центром була Ландміліцька канцелярія в Більовській фортеці (сучасне місто Красноград Харківської області), а сама ж лінія була у складі Бєлгородської губернії. Уздовж 18 фортець цієї лінії розмістили полки ландміліції («поселене військо»), сформовані з однодворців та дітей боярських — представників російського військово-службового стану, які мали право володіти помістями та кріпаками, хоча й обмежувалися в деяких привілеях, чинних для дворянства. Офіцери ландміліції хвацько облаштовували власні помістя. Зазвичай це чинили в такий спосіб: розголошували про заснування слободи, до якої зазивали всіх охочих селитися, називаючи певну кількість пільгових років. Після їх закінчення поселяни ставали зобов’язаними сплачувати засновникові грошові чи натуральні податки та відробляти панщину. Так слобода перетворювалася на поміщицьке село, а її засновник — на поміщика, з часом набуваючи власницьких прав і щодо селянина (у давньому московському праві: «крестьянская крепость»). Покріпачення пришвидшувалося в разі, коли поселянин брав у поміщика позику для облаштування свого господарства або користувався його реманентом. Але російські офіцери, зловживаючи службовим становищем, часто вдавалися до примусового покріпачення, порушуючи навіть закони імперії. Причому ті слободи засновували не так в межах Гетьманщини, чому протидіяли козацькі полково-сотенні уряди та суди, як на малозалюдненому запорозькому степу. Вдалий напад кримців на Присамар’я у вересні 1769 року виявив, наскільки в тій гонитві за помістями тамтешня ландміліція занедбала військову службу.

Так між Гетьманщиною та Запорожжям вклинився чужий обом цим українським козацьким спільнотам соціальний порядок. Той клин став значно ширшим після 1751 року, коли імперський уряд віддав під оселення балканських вихідців так звані «Задніпровські місця». Так тоді називали територію в межиріччі Південного Бугу та Дніпра, що охоплював побережжя річок Тясмин та Синюха (сучасна Кіровоградська область). За умовами «вічного миру» Речі Посполитої з Московією 1686 року, вона мала лишатися незаселеною, а її межа із Запорожжям пролягала по Тясмину. В останній третині XVII століття населення Правобережної України за наказом російського уряду кілька разів насильно переганяли на лівий берег Дніпра, до Гетьманщини. Масові виселення відбулися в 1711—1712 роках і почасти тривали в 1720-ті роки. Однак на початку 30-х років XVIII століття ці землі наново заселяли козаки й посполиті Миргородського та Полтавського полків Гетьманщини. У середині того століття тут уже існувала густа мережа поселень. Запорозький Кіш та миргородський полковник Василь Капніст жваво сперечалися за володіння тими землями. У ту суперечку втрутився російський уряд і відрядив для будівництва своїх фортець інженера Даніїла де Боскета. Результатом його співпраці з Капністом стало спорудження укріплень у Новоархангельску, Крилові, Орлові та інших містечках і слободах. 1745 року де Боскет розмежував Запорожжя і Задніпров’я та поклав визначену межу на карту. Утім, і вона незабаром посунулася на південь. Таким чином запорожці втратили більше 40 000 км2.

Отже, 1751 року Сенат відвів Задніпров’я для Нової Сербії, куди й закликав селитися сербських граничарів — військових поселенців, що охороняли кордон Австрійської імперії по Дунаю (на той час австрійський уряд частково розпустив граничарські підрозділи, тому багато їх лишилося без діла і відгукнулося на цей заклик). Протести гетьмана Розумовського не перешкодили ухваленню сенатського рішення про виселення звідти українців, знову ж-таки, на Лівобережжя. Їм дали півроку для продажу свого нерухомого майна балканським переселенцям. Останні ж, отримавши від уряду щедру грошову допомогу, займали створені та обжиті українцями села та містечка. Відтепер вони, посилені земляними укріпленнями, звалися шанцями з балканськими найменнями. Згідно з планом, у кожному шанці мали оселити по одній сербській роті чисельністю 200 осіб; роти становили гусарський (кінний) та пандурський (стрілецький піхотний) полки; адміністративним центром Нової Сербії став Новомиргородський шанець.

Український люд Задніпров’я не хотів повертатися до Гетьманщини, де вже давалося взнаки аграрне перенаселення, і поволі розходився по закордонню — Польській Україні (тодішня назва володінь Речі Посполитої на Правобережжі) та ханських слободах на березі Кодими. Аби запобігти відтоку українських підданців за кордон, Сенат 1753 року вилучив з володінь Війська Запорозького 20-верстну зону, суміжну з Новою Сербією, та відвів її для оселення задніпрянців. За зразком козацьких полків Слобожанщини з них сформували Новослобідський козацький полк. На виділеній йому землі після 1755 року стали селити російських старообрядціву які виходили з Речі Посполитої та Османської імперії (туди вони потрапили через репресій царя Петра І). Загальним центром цих привласнених українських територій стала фортеця св. Єлизавети. Її почали споруджувати 1754 року на місці колишніх запорозьких зимівників на березі Інгулу, що на той час вже перетворилися на велелюдні слободи: Кущівка, Завадівка, Інгульська слобода, Лелеківка та ін. Тож, власне, їх і слід вважати за точку відліку історії сучасного міста Кіровоград.

Російський уряд не зважав на скарги запорожців щодо привласнення їхніх земель. Однак протест Порти, яка справедливо розгледіла в появі тієї фортеці порушення Білградського договору, змусив його зупинити будівництво і дозволити турецькому представникові оглянути її. До його приїзду належним чином підготувалися й показали йому не варті особливої уваги укріплення, перед тим, вочевидь, зриті. Утім, по його від’їзді спорудження фортеці облудно поновили. Так само чинили і з іншими стратегічними об’єктами прикордоння, існування яких камуфлювали назвами: шанець (буквально: окоп), редут, ретраншемент (другорядні земляні укріплення), карантин тощо, з російськими гарнізонними командами та службами. З них і ткалася, на перший погляд, малопомітна військово-адміністративна павутина, якою імперія Романових обплутувала українське степове порубіжжя.

Ще один клубок тієї павутини виник на колишніх теренах Ізюмського полку Слобідської України, що у XVIII столітті опинилися в складі Бахмутській провінції Азовської, а з 1727 року — Воронезької