Московитія проти України: політика, культура... - Олександр Федорук

Чому загинув Олекса Тихий?

Чому загинув Валерій Марченко?

Чому загинули перші дослідники голодомору в Україні Галина і Володимир Маняки?

Чому раптово помер талановитий письменник Євген Гуцало, з яким — при здоров’ї ж був — ми бачилися перед тим на якійсь імпрезі в «Українському Домі», після публікації серії протиімперсько-московських публікацій, таких як «Знак Чечні», «Знак Хіви»? Остання завершувалася історичною констатацією психології завойовництва і нападництва: «Фігурально висловлюючись, Росія мічена знаком Хіви. «Бог шельму метит». Цей знак можна назвати й знаком Чечні. Знаком Константинополя. Знаком Криму. Знаком України. Хоч як назви, а суть залишається споконвічно незмінна!»1. Аналітичні роздуми популярного письменника про технології московського імперіалізму склали книгу «Ментальність орди». Її він не дочекався: може, за свої нариси поплатився життям.

Чому на початку 90-х рр. зник секретар Народного Руху України Михайло Бойчишин?

Чому і ким, за чиєю вказівкою був здійснений розкол Народного Руху України, і чому, врешті, при загадкових обставинах трагічно потрапив під колеса автомашини воістину народний лідер, державотворець, будівничий незалежності України Вячеслав Чорновіл?

Чому був жорстоко вбитий журналіст Георгій Гонгадзе?

Чому намагалися отруїти Віктора Ющенка в годину його передвиборної боротьби? Що це за садистські замовлення діоксинового штибу?

У цьому списку немає — і далі не буде — кінця. Бо мало не щороку гинуть Патріоти, а наймані вбивці залишаються невідомими або непокараними. Терористи!

У листівці «Українці! Співвітчизники!», що була оприлюднена в дні вбивства Георгія Гонгадзе, прозвучали полум’яні слова заклику: «Виходьмо на вулиці! Приєднуймося до акцій протесту «За Україну без Кучми!».

Це був початок великого протесту — перший крок до Майдану 2004 р.: «Доки ми мовчатимемо, доки коїтимуться політичні вбивства і закриватимуть газети, які ще наважуються писати правду? Доки нас вбиватимуть поодинці? Доки наші рідні зникатимуть безвісти? Доки ми житимемо в атмосфері страху?

Доти, доки ми не згуртуємося, доки не перестанемо боятися, доки наші голоси не зазвучать у єдиному потужному голосі — голосі добре організованої багатомільйонної маси. І нехай смерть Георгія послужить справі нашого об’єднання у єдину потужну силу. Нехай вона з натовпу зробить нас Народом!»

Йшлося: правда про Георгія Гонгадзе стане для України початком очищення.

…В історії України впродовж усього ХХ ст. можна поставити мільйони запитань: чому?.. Оглянімося назад, в історичний простір після 1917 р., коли Україну сколихнула народна боротьба за визволення від смертельних обіймів Москви. Тоді вперше на повну силу почала діяти пекельна гільйотина, що її садистично розкрутив ЧеКа.

Голодомори 23-го, 33-го, 46-го — усе це відбувалося в Україні. Вона втратила тоді мільйони людей. Чи не є це геноцид народу, зроджений у божевільні Кремля?

Американські вчені Дж. Мейс, Р. Конквест дослідили причини голодомору в Україні, що спричинився до мільйонних безневинних жертв українського народу. Свідчення Мейса, що Сталін, Каганович, Постишев запланували в Москві штучний голод для України, і Конквеста — «Українських селян нищили не тому, що були селянами, але тому, що були українцями-селянами»2, — свідчення цих дослідників поставили крапки на питанні про причини штучного голоду в Україні 1932–1933 рр. Це був небачений за масштабами етноциду злочин, якого не знала історія людства і про який Московитія «сором’язливо» не любить згадувати. Треба було знищити українське село, довести його до руйнації, в порошок стерти уявлення про традиції, мораль, звичаї українського селянина, — і тоді, вороги були впевнені, Україна приречена. Бо для України село — її животворний, незнищенний і нескорений дух. Український селянин — велич, піраміда духовності, крицева сила України!

Про український голод, смерть українського села, про етноцид — фактично фізичне і духовне знищення Москвою української нації, написано ще дуже мало. Асоціація незалежних дослідників голодомору, видання, що їх зініціював інтелігент з великої Літери, великий християнин-патріот Маріян Коць, — ось, мабуть, усе, що становить ґрунт для громадських добрих діянь із збереження і вшанування пам’яті про мільйони замучених совіцько-московською Системою, на тлі свідомої державної інерції, апатії й бездушного мовчання. Москві це мовчання, ота апатія на руку, вона звикла трубити на всенький світ про братерство, дружбу народів, замовчуючи наявність історичної колиски, що довела українське село до тотального голодомору.

Репресії 20–70-х років — це мільйони жертв мучеників, насамперед українського селянства та інтелігенції. Вирізали їх в пень і, аби не допустити жодних пагінців, дорізали в наступному коліні. На полі українському запала мертва пустка і тиша, позаяк зродилися покоління малоросів-манкуртів.

Мільйони безневинно убієнних українців — за наказами Москви і за велінням влади вбивць! У книзі «Вінниця: злочин без кари» зусиллями багатьох свідків оприлюднено факти, документи про каральні операції на Поділлі протягом 1937–1938 рр., здійснені Москвою через катів з НКВД3. Таких знущань над своїм народом людство не знало. Замордовані у Вінниці мирні жителі були ланкою в механізмі чітко запланованого стратегами Москви геноциду проти українців. Якщо не голодомором — то фізичні наруги в катівнях! Докорами нашій апатії, байдужості, забудькуватості стоять монументи батькові концтаборів Леніну в багатьох містах і селах України! І несуть йому до підніжжя нащадки енкаведистів гвоздики!

Кров людська лилася рікою, земля червоніла від крові, і поля зацвітали кривавим цвітом сліз. Такого глуму над людиною світ не знав і не знатиме, такого насильства і в найтрагічніших фантазіях Достоєвського чи Кафки неможливо було придумати. Цей глум творився в Україні під омофором московського совкового пролетарського братерства і дружби. Мільйони народів переселяли з України в Сибір, на далеку Північ, а з московської землі на їхнє місце, в Україну, привозили мільйони нових переселенців. Всемосковське переселенство здійснювалося, аби знищити в українських дітей пам’ять про батька і діда, аби знекровити українську багатостраждальну землю.

Жовтневий палац у Києві, так само, як і будинок на Липській, 16, колишнього обласного КДБ, був у 30-ті рр. місцем катувань, фізичних знищень невинних, а в 50-ті і наступні роки аж до нинішніх днів — ганебним збіговиськом псевдомистецьких сатурналій. Під підлогою, в казематах, у льохах, у 30-ті рр. катували, і стіни просякли людською крівцею. Жовтневий палац у Києві