Московитія проти України: політика, культура... - Олександр Федорук

Не можуть бути щирими волання про дружбу і братерство, якщо забуті криваві сторінки історії про знущання над українським народом. Москва прикидається ангелом, коли їй це вигідно, але вона ж скидає покривало цноти при першій-ліпшій нагоді, демонструючи якості чорної сатанинської сили.

Москва хизується агресивною поведінкою сеньйора перед слабшими від себе васалами. Її імперські апетити знані віддавна. Зверхня расистська, шовіністична політика Москви стосовно народів, які живуть на території Російської Федерації, в очах демократичного Заходу виглядає як відверте знущання з основ демократії. Усі знають, однак, що демократія закінчується там, де починається територія зазіхань Москви. Столиця великої колись імперії є столицею євроазійського штибу з орієнтацією на унітарний, а не федеративний спосіб мислення: усі, крім росіян, — люди другого сорту.

Нелегко живеться українській спільноті на просторах московської федерації. України, української культури, моралі, мови, церкви, школи шовіністична Москва не визнає, не може допустити, щоб Україна розвивалася на засадах демократії як європейська держава. Після 1991 р. Москва «лише змінила прапор, але не відмовилася… від «особливої ролі в Євразії…»2.

З болем думаю, з гіркотою відчуваю свою дискомфортність у шовіністичній Москві, де все українське має непошанування, зведене до меншовартості. Українська спільнота в Москві не відчуває затишку, позбавлена гарантій на нормальне культурне життя як національна меншина; на величезних кремлівських просторах — із заходу на схід — українська меншина по суті перебуває в колоніальній залежності, культурній резервації — без українських книжок, бібліотек, газет, журналів, музеїв, телебачення, радіо, з монополізацією однієї конфесії… Український національний дух, його корені затиснуті у жорсткі лещата кремлівських норм,що їх автор об’єктивізує як імперіалістично-феодальні.

У Москви є одне сатанинське, з політичним присмаком ненажерливе, з апетитом голодного звіра оте політично імперське незмиренне бачення «єдіной-нєдєлімой». Усі держави забули про свої колонії XVII—XIX ст., їх давно не згадують, лише Кремль оплакує втрату «потуги» СРСР наприкінці ХХ ст. — по суті колоса на отих самих глиняних ногах. І це — правда, і це є політичне жонглювання команди сучасної Москви, яка з легкої руки провокатора — мера Москви Юрія Лужкова — створила образ українського націоналіста чи видумала міф про терориста в образі людей кавказької національності. З легкої руки Лужкова нудотливим соусом розтікається расизм по московських бульварах… Хотілось би, навпаки, аби лунали по цих бульварах пісні, світилися привітні усміхи.

Мотивації думок цієї книги становлять міркування про імпульси агресії, неприязні, що їх культивує офіційна Москва до інших народів — поляків, німців, українців, американців, євреїв… Зав’язується гордіїв вузол інтерпретації США як світового гегемона, спотворюється образ Японії, мовляв, там «япошки», — такого розмаху несприйняття ідентичності інших народів Росія XIX ст. не знала. Схеми бруду і патологічної зверхності ретушуються спеціально для України, неначе жала гаддя сприймають українофоби її державну самодостатність. Москва переповнена флюгерами расизму… Таке її сьогодення. Можливо, це хвороба певної історичної доби, спровокованої помилково наперед заданої ментальності? Заздрість, що є «український прорив» (формулювання А. Кінаха)? З цим треба розібратися і, в першу чергу, не нам, бо ми в Україні протекціонуємо мир і рівність між народами, створюємо власні гармонійні моделі політичного, економічного і культурного розвитку Держави, — з цим треба розібратися в Москві, що перерозподіляє засоби для нескінченних підступних політичних інсинуацій і чорних піарів.

Моделі підступного хижака, ворога Кремль почав розробляти негайно після розвалу СРСР… Промисловість Москви далі була налаштована на «оборонку»… Скрізь і всюди, уже на різних неросійських територіях стояли напоготові московські штики. Немовби вулканічна магма, прорвалася драма брудної війни з Чечнею. Ця війна не була випадковістю: вона виношувалася в Кремлі, її випестили багатозіркові генерали.

Було очевидно: Москва покінчить з Чечнею — і негайно візьметься за Україну, передбачали кремлівські футурологи, що ось-ось загримлять литаври перемоги. Передчували, аж прицмокували губами від радості, неминучий початок нового «приєднання», що викохувався в луб’янківських лабетах, і знайшлися уже мисливці, аби закинути на шию української незалежності зашморг.

З Чечнею не так легко, як здалося кремлівським політтехнологам і войовничим генералам, покінчити (не випадково в Україну після Ічкерії прислали спостерігачем на президентські вибори 2004 р. «спеціаліста» по Чечні, генерала В. Рушайла).

Не розрахували амбітні керманичі Кремля, що гордий, невеликий, мужній народ Ічкерії скоріше помре, аніж скориться, що саможертовний народ захищатиме прадідівську землю і не схитнеться, не зрадить пам’яті дідів, не відступиться від своєї землі (чи не виганяли чеченців світ за очі з рідних сакль у 1944 р.? Згадаймо трагедію селища Хайбаха, тих обездолених, яких енкаведисти спалили живцем!), — увесь цей забутий усіма цивілізованими державами гірський нарід — від найменшої дитини до найвродливішої жони, од наймудріших аксакалів і немічних бабусь до дванадцятирічних малюків — заявить про законне право на свободу і незалежність, право на власну землю, вільну від чужинських зайд, — цей народ оголосить територію Ічкерії суверенною (з інституціями повної державності, яку до кінця відстоював народний герой Джохар Дудаєв, а потім, після його героїчної смерті, повів її далі безкомпромісно Аслан Масхадов). Це був найпевніший аргумент випробування на істину, що люди, які одностайно чинять опір кремлівським найманцям, доросли до права на незалежність і відвоюють свій привілей на Свободу — рано чи пізно.

У помаранчеві дні, поруч з тисячами інших, ласкаво посміхалося мільйонам на Хрещатику гасло: «Чечня с вами!..».

На будинку однієї з вулиць Києва, у Липках, в самому центрі міста, є меморіальна дошка, облаштована на честь Шаміля — видатного героя національно-визвольної боротьби чеченців проти окупантів на початку XIX століття. Малярська робота культури Європи середини ХІХ ст. оспівує романтичну волелюбність чеченців. Шаміль захищав отчу землю від російського царизму. Він програв за нерівних сил цю війну і був вивезений до Петербурга як полонений. Поклонімося пам’яті Героя, його святій ідеї поклонімося, бо герой є той, хто зцілює дух народу і не залишає йому ні краплини зневіри у власні сили, веде його вперед за ідеали прадідівської моралі!

У книзі О. Уралова (О.Автарханова) «Народоубийство в СССР: убийство чеченского народа», що була видана 1952 р. у Мюнхені видавництвом «Северный Кавказ», на величезному фактологічному матеріалі описана трагедія кавказьких корінних етносів, в першу чергу чеченців та інгушів, які