Московитія проти України: політика, культура... - Олександр Федорук

Світлій пам’яті незабутнього шістдесятника

Євгена Гуцала (1937—1995) —

автора книги «Ментальність орди»

Сторінки, подані нижче, писалися протягом тривалого періоду. На розмаїтих витках неспокійного сучасного життя держави та її народу, зокрема останнього п’ятиріччя, автора не полишало почуття дискомфортності і тривоги: що з нами усіма далі буде? куди штовхають Україну? як нам жити? доки нас будуть обманювати і обкрадати?

По-перше, життя народу ставало гіршим, біднішим — українська наукова і творча інтелігенція — еліта нації — ледве зводила кінці з кінцями, робітники втрачали працю, тому що закривалися місця їхньої роботи, а колись славетне українське село потихеньку спивалося, вимирало, молодь традиційно втікала за кордон або до міста, бабусі з дідусями, які залишалися жити біля поля, були фактично приречені. Натомість в українське село почали активно переселятися незвані гості з півночі, сходу, півдня, скуповуючи за безцінь хати, городи, садки… наше село заполонили чужинці. Нечувано зросла еміграція — жінки виїжджали на заробітки без чоловіків, а чоловіки — без жінок, діточок залишали напризволяще, самих… До п’яти мільйонів осіб опинилося поза Україною. Небачена за масштабами четверта хвиля української еміграції… У містах на вокзалах, ринках, біля магазинів рилися в ящиках для сміття бідні люди, визбируючи кинуте… шматок хліба, порожню пляшку… Вражала сила-силенна безнадійно спитих, бездомних кльошарів1, а головне, діточок виразно безпритульного ґатунку — і це краяло серце. «…Дайте на шматок хліба…», «…дайте копійку», — збиралися в зграйки, курили цигарки, траплялося, якусь траву-дурман… зростала наркоманія серед дітей. Зросла нечувана кількість занапащених, спитих, безнадійно спустошених чоловіків, жінок, велике число їх по містах, селах не налаштовувало на радісне сприйняття реалій. Доки так триватиме? Чому люди втікають з рідної землі, шукають притулку по чужих закутках? Чому втрачаються людська гідність, честь, гордість, чому правду підміняє брехня?

Київ між тим перетворився в одне з найбагатших міст Європи, його вулицями, проспектами гасали елегантні, найдорожчі в світі авта, що їх рекламують престижні автомобільні концерни найбагатших країн. У Києві концентрувався фінансовий капітал, збільшувалося число банків, біржових компаній, адвокатських фірм, будівельних корпорацій, ексклюзивних магазинів. Таке саме спостерігалося в Донецьку, Харкові, Дніпропетровську — форпостах сучасної кримінальної маґнатерії й осередках концентрації московського капіталу, що інтенсивно почав проникати в Україну. На цьому тлі новітньої хижацької буржуазії («нові українці», «новиє рускіє» — у сучасній термінології), на тлі інстинктів дикої мамони — огром безпритульних дітлахів: скік-скок вони поміж усього цього багатства з чорними, сірими жвавими хитрими очками, подеколи затуманені хмелем… Невже цього ніхто не бачив, не задумувався над вислідом дикої моралі, ні в нікого не боліла душа? До мільйона безпритульних діточок в Україні!.. При тім немовби ефективно діяли, щось робили сумнівні дитячі фонди, міністерство, яке мало опікуватися родинним життям, дітьми, численні агентства, добродійні товариства, релігійні братства, що ініціювали привласнення, як правило, гуманітарної допомоги, одержуваної із Заходу. Рекламно всміхалася з екранів телевізорів перша добродійниця, «опікунка» дитинства в Україні Людмила Кучма, дружина тодішнього президента, яка, на моє переконання, кепкувала з усього українського — культури, традицій, мови… Не забажала опанувати мову свого народу — з отих самих діточок кепкувала… А з нею спільно кепкували над усіма нами сумнівного штибу розмаїті «доброчинці».

По-друге, Україна, зауважили те усі, немовби скочувалася донизу, крок за кроком опинялася в міжнародній резервації; якщо у світі щось писали про неї, то, головним чином, про скандальні на її території історії, що вражали дикістю моралі: справа з мільярдами Павла Лазаренка, псевдоплівки Миколи Мельниченка, загадкові вбивства журналістів, гравітація чиновницької державної влади до кримінального авторитетного світу, зросле число скороспілих мільйонерів, мільярдерів, інтеграція криміналу, — і кожного разу, скрізь, на цьому тривожному тлі засвічувалося прізвище Леоніда Кучми… Дійшло до того , що ніхто з міжнародних лідерів не бажав, просто не міг з ним вітатися, подати по-чоловічому руку,і тоді несподівано для усіх зачастішали політично-олігархічні, підозріло-авантюрні мандри збанкрутілого президента України до Москви… В особі російського президента Путіна знайшов підтримку, розраду, притулок, можливо, щось інше у нього шукав і знаходив, не без його лукавих порад, настанов. І те «інше» тривожило, пригнічувало, народжувалися опечалені думки, краяли сумніви… Про що домовляються ці двоє за зачиненими дверима? Що збираються знову ділити?.. Що розпродають одне одному?.. Пояс цинічного альянсу «Москва—Київ, Київ—Москва» затягувався для України модерним зашморгом.

Між людьми роїлися болісні чутки: приватизують заводи, фабрики, надра землі, будинки, санаторії, заповідні землі з озерами, ріками, морем… Якось крилатою фразою пролетіло тривожне, що його банально кинув у повітря знаний, досвідчений московський політик, магнат Чубайс: «Ми їх візьмемо економічно… розкупимо у них потихеньку усе…» Ходило немало історій поміж людьми про політичне втручання Московської Патріархії через церкву та її священиків у державні справи України… Зменшувалася, різко падала потуга національного капіталу, повсюди зростала міць, агресивна налаштованість московського… Знову залунали політизовані гасла про двомовність, московська попса посунула на українську сцену ордою, екрани телевізорів шокували безсоромним калейдоскопом епітетів про сучасний московський рай. Політична брехня, авантюризм, нарваність шокували, бо чорне видавалося за біле, а із шухляд витягували на Божий світ запліснявілі гасла про братерство, дружбу, про спільне коріння, про інтернаціоналізм. Христе Боже, що вони роблять з отим бідним, одуреним народом?

З екрана телебачення всміхався інколи п’яними очима Леонід Кучма… у народі під прізвиськом «Льонька-ґітаріст»… Куди ми йдемо? Чого хочемо? Яке місце України серед інших держав? Що буде далі?..

Траплялося, в останні два роки (2002–2004) президентства Кучми приїжджали до Києва з офіційними візитами другорядні особи. Не було жодних міжнародних домовленостей, не було що підписувати з непевним, ненадійним Кучмою, його відверто не пошановували… Щоб вирости в очах того чи іншого лідера, якось підняти збанкрутілу особисту репутацію, самочинно давав розпорядження: «Передайте з України культурні цінності…» Так опинилася у Нідерландах графічна колекція Кенігса унікальної вартості … Такий безцеремонний жест президента України шокував кола української інтелігенції, депутатів парламенту. Автор цих рядків, що відповідав у державі за переміщення культурних цінностей, звернувся перед тим листовно до Президента не робити цього, а згодом, коли не одержав