Московитія проти України: політика, культура... - Олександр Федорук
Але кинемо з радістю прощальний погляд на зловісну тінь волконських-базилюків та подібних до них. Помаранчевого кольору вони не терплять так само, як їхні кремлівські хрещені батьки. Москва викохувала ненависть до українства здавна. Московська пропаганда як царська, так і більшовицька принципово сходилися в одній монополії: України нема.
То чи може бути вільна українська мова, культура, релігія за таких умов?
Звернемося до авторитету спеціаліста з проблеми націоналізму в Центральній та Східній Європі, співробітника Інституту російської історії Російського державного гуманітарного університету Олексія Міллера, який в серйозному науковому дослідженні «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX века)» зважує «русифікаторську програму» і опозиційну до неї діяльність «українських націоналістів». Царський уряд розробляв тотально проблему змосковщення Західного і Південно-Західного краю. Дослідник, вивчивши доповідні записки царських чиновників на ім’я міністра внутрішніх справ, наводить лист подільського цивільного губернатора Р. Брауншвейга до Валуєва (4.VI.1860 р.): » Спостерігаючи становище тутешнього краю протягом трирічного перебування мого у ньому, я прийшов до переконання, що єдиний засіб зміцнити тут спокій і забезпечити край від випадковостей і політичних негод — це розвинути в ньому російський елемент і зробити його панівним не в одній адміністрації, а в усіх виявах народного життя, у масі населення…»17.
Русифікація краю, завдяки інтенсивним репресивним заходам царизму, перетворилася на суттєвий момент внутрішньої політики уряду (в результаті виник відомий валуєвський циркуляр). Але то була дитяча забавка у порівнянні з глобальною русифікацією більшовицького стандарту! Протягом 30–90-х рр. ХХ ст. більшовицький режим довів механізм русифікації до абсурдної ситуації, коли на усій совєцькій території почали виховувати місцеві етноси в дусі яничарства.
Що й казати, такі елементи проторусифікації, як шовінізм, асиміляція українського етносу, суржик, двомовність, московізація церкви мають давні корені в сучасній Україні.
Уже в пострадянський період, коли діточки довірливо запитують матерів: «що таке СРСР?», народилося опереткове карликове поняття, крім СНД, ще й «єдиний економічний простір», сумнівна торпедизація екс-більшовицької єдності культурсовіцької приправи — це така собі примарна новітня спроба загнати розвиток кожної творчої особистості до тоталітарної колективної дисципліни єдиного запланованого кремлівськими оракулами московіцького спектру меншовартості. Слов’янський спосіб «базарної мімікрії» є наслідком «базарної» політичної та економічної низької культури. Слов’янський базар — нащадок російського панславізму, народжений не культурою, а безкультурністю, і в орбіті його дії некультурність є агресивною силою, що в палітрі барв визнає лише один безликий колір.
Знані московізатори К. Затулін і О. Севастьянов у статті «Дружба, сотрудничество и партнерство между Россией и Украиной» вперто проводять лінію московізації: «російсько-українська реінтеграція можлива єдиним шляхом: шляхом поглинання української економіки російськими ФПГ. З усіма необхідними політичними наслідками»; «Яку ціну Росія запросить за підтримку Леоніда Другого?»; «…легковажно з боку Росії… ігнорувати потенціал такого політичного важеля, як російський фактор в Україні»; «це посилення етноциду (? — О.Ф.) стосовно росіян та російськомовних людей в Україні»; «Духовним спадкоємцям Мазепи, Петлюри і Бандери треба відбити пальці»; «В Україні сьогодні припадає по дві російські книги на людину»; «національне пригнічення росіян» (автори безсоромно відверто брешуть. — О. Ф.), «у виборі пріоритетів нової російської політики на першому місці за значенням — становище росіян (і російськомовних) в Україні»; «ви хочете будувати «незалежну державу», «українську політичну націю» (автори свідомо беруть у лапки, вкладаючи іронічний зміст. — О.Ф.)? Господь з вами! Це ваше право, але при чім тут наші люди? Залиште їм їхню національність, їхні традиції, історію і культуру»…18. Не вмер Данило — його болячка задавила. Вилами по воді писані оті волання затуліних-севастьянових, що, засліплені олжею, а може, навіть патологічною ненавистю, не можуть спокійно спати, бо в сусіда краще ґаздівство. А іже з ними сила-силенна, величезна кількість істеричних волань, расистських псалмів у московській пресі, звичайно, приперченої дозами діоксинової дезінформації! Яка далека така писанина від щирих намірів добросусідства, освячена диявольською водою шовіністичних повчань і посягань, якщо хочете, навіть на місячне світло! І яка вона традиційно виколисана жупелем винятковості і водночас яка вона убога в своїх вселенських посяганнях — ота нинішня офіційна Москва!
У Московитії затуліних — відвертих і прихованих — як бліх розвелося: то в образі Д. Рогозина, спеціаліста з «Єдіной Росії», вони копаються у гнойовищі українських негараздів, то через трубадурів «Русского блока», «Русского Движения в Україні» в образі О. Свистуна — легітимного лідера «п’ятої колони» у Києві. Вони розклеюють на стінах українських будинків, на парканах у містах і містечках антиукраїнські гасла, по суті вбивають клин у здорові добросусідські стосунки українців і росіян. Комусь вигідно каламутити воду в криниці державності!
Йти до «слов’янського базару» Москви так само безглуздо, як, взувши нові черевики, йти одразу не тротуаром, а через калюжі і багнюку. Йти до «слов’янського базару» Москви — це знову загнати себе назад на 70 років в тенета ідеологічного дурману, терору, волюнтаризму, бездарного керівництва, чиновного хабарництва, корупції, расизму. Як показав сумний досвід зродженого з примітивної брехні президентства Кучми, додамо: державної корупції, махінації, маніпуляцій з так званою демократією, якої насправді не існувало, з так званою свободою, що визнавалася лише для тих, хто служив вірою і правдою верхам — медведчукам, бакаям, азаровим, тигіпкам та сукупно з ними, — це теж «досвід», що працював на догоду Москві.. Йти до «слов’янського базару» — рівнозначно зраді ідеям суверенності.
Не може бути вільна культура там, де не забезпечено місця для її вільного розвитку. Чи може бути вільною культура за умов безграмотно-нікчемного есендівського господарювання, де параграфи відносин підводять до одного правила — меншого треба більше грабувати? Чи може сучасний «слов’янський базар» претендувати на рівний розподіл рухомих пам’яток культури, тоді як культурні цінності колишніх пострадянських держав упродовж десятиліть, століть розкрадалися імперією? Чи не є «слов’янський базар» новітньою облудою політиканів-крикунів, яким байдужі народ та його право на нормальне людське життя? «Слов’янський базар» придуманий штучно. Чи не є «слов’янський базар» черговою бульбашкою, скажімо, про вищість деяких слов’янських культур над
