Московитія проти України: політика, культура... - Олександр Федорук
«Вищість однієї культури», «посеять несогласие», — знайомі сьогодні лейтмотиви!.. Вони з петровської вицвілої епохи… Хистким мостом «братья славяне», «слов’янський базар» докотилися до наших днів.
Не оминемо увагою авторитету Івана Дзюби, його повсякчасної об’єктивної оцінки актуальної проблеми. На зорі ХХ ст., як пише, «київські «русские» повели широким фронтом наступ на паростки українства в київській же пресі, викриваючи «мазепинців» і «сепаратистів», висміюючи українську мову, а в «наукових» працях «доводячи» штучність української мови, безперспективність української культури і необхідність утвердження «единого (або триединого) русского народа», «единой (або триединой) русской культуры». Дивним чином ці замшілі тексти київських «русских националистов» через століття витягують і, не провітривши, передруковують і використовують в українофобській пропаганді як московські «слов’янолюби», так і київські «інтернаціоналісти…»20. Будителі «слов’янського базару» сплять-мріють зашити подерте полотнище «єдиного» радянського простору. Але яким робом зашити те, що розлізлося старим лахміттям? Сидять на подертому полотнищі, охопивши його руками, і товчуть у ступі зіпріле зерно брехні.
Допоки живе національна ідея, живе повага самих до себе, живе повага внуків до дідів, стверджується на демократичних засадах українства українська культура і українська соборність, до тих пір актуальними залишаються права народу на їх реалізацію й воля кожного інтелігента до праці на вівтар національної нашої ідеї.. Саме тому не втрачають своєї ваговитості слова Симона Петлюри, кинуті в обличчя українофобу П. Струве, що в 1911–1914 рр. виступав проти національної ідеї (таких українофобів у Києві не бракувало. Чого варта книга С. Щоголєва 1912 р. «Украинское движение как современный этап Южнорусского сепаратизма»): «Українству не вперше звикати до репресій: вони загартували його, створили в ньому вже досить велику відпорну силу та гнучкість, що допоможуть нам витримати без особливої шкоди для розвитку нашого національного руху нові спроби войовничого російського націоналізму, увесь його галас і свист»21.
Наступальний шовінізм кремлівського ґатунку на шатківниці новітніх інтриг витворює з незмінною тупою затятістю й впертістю увесь капустяний галас і популістське беззубе шамкання. «Нові шляхи виявлення національної думки» пропонував українству Симон Петлюра. Такий він не бажаний для збанкрутілої в Європі Московитії, і саме через те, що він закликав народ до свідомого, стовідсоткового виявлення української самоідентичності. Чи не мав рації знаний просвітитель К. Ушинський, який стверджував, що є конкретно українець, росіянин, німець, француз, і у кожного з них є конкретна історія?! Зрештою, така думка природна, і в ній нема зерна неправди. Але для шовіністів будь-яка стежка в напрямі цієї думки, окрім визнання унікальності Московитії, недопустима… На наше переконання, президент РФ Б. Єльцин відмовився у Біловезькій Пущі підписати один документ про реанімацію Радянського Союзу, виходячи з дуже простого постулату: «Я без України Союзу не бачу...». Який там тандем? Латана сорочка, збанкрутіле поняття отой Союз?.. І навзамін отому феодального закрою більшовицького Союзу —союз незалежних держав? Курям на сміх… «Партнерство можливе між нашими народами лише тоді, коли Москва позбудеться імперських амбіцій», — слушний висновок робить О. Гринів у книзі «Україна і Росія»22.
Народження московського «слов’янського базару» у межах експлуатації слов’янських культур чи насильного євразійського «гуртування» підмінює прапор справжньої консолідації, партнерства слов’ян — фікцією московської першості і вищості. У межах провокацій психологічно нарощуються і зомбуються думки про небезпеку західної цивілізації (В чому вона? У тому, що в Європі люди щасливіше, краще, заможніше живуть? Можуть говорити те, що думають?), робляться міфічно-утопічні спроби втримати на поверхні прогнилої води проіржавілий човен СНД, стіни якого постійно залатують, щоби не пішов на дно.
Слов’янофільство у далекоглядних прогнозах тримає в полі зору далі на прицілі Україну, що вигідна йому як плацдарм для зміцнення московських ідеологем і нарощення їхнього шкідливого впливу в цивілізаційній спільноті. Новий порядок у московському світі передбачає дію «слов’янського базару» — штучного псевдоімперського продукту московської бюрократії. Теорема цього «базару» передбачає відхід від основ західної цивілізації: примус, покору, залякування народу.
Український націоналізм, що має чітко викривлені дефініції у гарячих головах московських імперіалістів від кінокультури штибу Кончаловського, як рівно ж українських москвофілів на кшталт Толочка, — це є насправді те, що російські патріоти називають «любити вітчизну». Ще донедавна не можна було казати «люблю Україну» — дикість для китайця, бразилійця, якщо їм заборонити любити Китай чи Бразилію. У 30–80-х рр. українська література, мистецтво були переповнені лише любов’ю до Вітчизни, ясна річ, радянської, ще донедавна каральний меч КДБ та його опричників висів над головами «буржуазних націоналістів», в яких тільки того гріха й було, що любили Україну та її народ.
А чого варті заяви, що лунали на Євразійському гуманітарному форумі у Московському інформаційному центрі ООН (1992 р., травень)! «Слов’янські народи, і в першу чергу російський народ, тепер повинні виконати велику місію реабілітації індоєвропейської «гіперборейської» традиції… Свята Русь й стала землею першого слов’янофільського руху спротиву нігілізму цивілізації Заходу…». Або майже, як оскомина: «…остання надія на звільнення європейців лягає на віру в слов’янські народи, зосібна в росіян, що здатні відкрити новий цикл в історії європейської культури і цивілізації». Подібні дифірамби підтримуються офіційними «ангелами» Москви.
Діячів української культури виховували у ХХ ст. в дусі пролетарського інтернаціоналізму. Московські фарисеї в цьому ключі любов до «вєлікой нєдєлімой» перетворили на територію власної влади і вигод, а пролетарський інтернаціоналізм залишили «хохлам» як компас у здеморалізованому і збаламученому більшовицькою мораллю соціумі. Пролетарський інтернаціоналізм, однак, розповзся, наче драглі. Тепер постімперіалісти з Москви хапаються за голову. Що наробили? Такий ласий шматок втратили! Ніде поживитися, ні в кого погостювати. (На БАМі хабаря
