Українська література » Наука, Освіта » Московитія проти України: політика, культура... - Олександр Федорук

Московитія проти України: політика, культура... - Олександр Федорук

Читаємо онлайн Московитія проти України: політика, культура... - Олександр Федорук
«поганого зятя й добру тещу»; легітимність кордонів — оцих резерватів міжнародної контрабанди; курорти Криму; Карпатські гори і кордони; херсонські верболози; донбаську ковбасу; за президента і уряд України; за єдине православне віросповідання, яке має традиційно контролюватися Кремлем, безцеремонно втручаючись у політичні державні справи, облаштовувати сфабриковані «хресні ходи», забувши про Бога, Віру, Мораль. Кремль щедро фінансує різні міжнародні інституції, агентури, політологічних, політичних, релігійних технологів для того, щоб працювали в межах компетенції й прозорої провокації проти демократичної влади України, розпалювали етнічно-територіальні чвари в Україні (таке саме бачимо в Грузії, у Балтії), аби врешті-решт загнати «молодшого брата» в глухий кут: сиди тихо. Для Кремля незалежність України — пляма на сонці, при тім, що усі втямили добре: незалежність України є гарантом спокою в Європі.

Москва відверто глузує з того, що є, власне, поза її юрисдикцією, і мріє, аби в сусіда хата згоріла, тому справжні тривоги, болі, переживання України їй як курці баян — Кремлю вигідно, щоб сусідові жилося гірше, а якщо іще не є так погано, то в Москви багато інтелекту, досвіду, «темних справ майстрів», які перетворять погане на гірше, а гірше — на ще гірше. Десять з гаком років самодержавності України показали, що Москва не хоче й не може змиритися з її незалежністю і буде шкодити процесам її демократизації, правам народу на вільне, щасливе, заможне і мирне життя. Не звикла Москва до миру і злагоди.

«Сильна рука», на «ура» прасує і молотить вона спочатку нею створених «справжніх» ворогів, потім немовби таємних, за ними тих, хто є у кремлівських списках під підозрою, опісля усіх загалом, розкриваючи «мережі», «запілля», «змови», зовнішні і внутрішні, і т. п. Йдучи навстріч побажанню трудящих, російська влада наводитиме дійсно порядок, десь навіть орднунг…4 — не помилялася у передчуванні недалекого потиску «сильної руки» авторка Тетяна Коробова у газеті «Грані плюс», як завжди безкомпромісна, здавалося б, жорстка, однак справедлива в оцінках об’єктивних реалій. Журналістка нічого не вигадала: вона оперувала фактами… Чи мало їх? Що не день — свіжі огірки цинічної брехні.

Москва, що звикла тримати Україну у винятково колоніальній залежності, не може оговтатися від удару, який об’єктивно завдали їй сучасні економічно-цивілізаційні рухи, — час імперій минув з першою половиною ХХ ст., і лише Москва до кінця 80-х рр. ХХ трагічного (через неї і завдяки їй!) століття зберігала імперські апетити від Балтії до Сахаліну, намагалася втримати струхнявіле територіальне тіло тоталітарної імперії, заслонити її зісмердлий дух від повітря європейської свободи. Москва робила дипломатичні вихиляси перед світовою спільнотою на кшталт повії, що твердить про власну незайманість. Москва залякувала ядерним потенціалом, ракетною могуттю, розмахувала червоним кулаком і золотим панікадилом, — народи мали коритися її деспотичній волі. Як той павук, обплела павутинням совіцької тиранії народи, які намагалася втримати у покорі.

Плутана, фальшива, нещира ця офіційна Москва з її віковічною зажерливістю, жадобою крові чужих народів, ніби в ім’я захисту російських патріотично-національних, а по суті загарбницьких інтересів, з налаштованістю на метафізичну стабільність тепер уже тоталітарного стану, — а до того однаково, чи царського, чи скорумповано-більшовицького, і уже на останньому витку модерної історії постбільшовицької захланної влади — з таким самим общипаним віялом захисту псевдонаціональних московських планів на чужих етнічних землях (як ґвалт проти народів Балтії, які, мовляв, принижують місце і гідність тих осіб, які стали поза усвідомленням тожсамості Балтії) і плутано-покручених дефініцій хитросплетеного, але направду недолугого оксюморона СНД. Бо що таке Союз Незалежних Держав? Хіба можуть незалежні держави бути в якомусь ефемерному союзі, окрім того напівфеодального желе, що було і загуло? — як страшний сон, оте павутиння СРСР з кремлівським павуком. І оте напівфеодальне желе сьогодні — це СНД, крок назад від світової цивілізації і два кроки вперед до євразійської брехні про обіцяний московський рай, про райські ж яблука на мордовсько-магаданських ялицях, про славу «російського оружія», а по суті неславу загарбницьку.

Москві після 1917 р. завше були на руку оксюморони: чи на Далекому Сході — у вигляді сепаратистських більшовицьких маріонеток, чи на усій території України — з мігруючими кремлівськими десантами (на кшталт республіки в Донбасі або оперативного збіговиська злочинців у Харкові 1918 р.), чи, врешті, у 90-х рр., на перших кроках після колоніального розкладу, вимучено-припудреному СНД, а з другої половини 90-х рр. ХХ ст. — у тотально безпардонному демарші на суверенні інституції України, що були закріплені Конституцією нової держави. Усе чуже Москві: і наша конституція, і прапор, і народ — від Луганська до Ужгорода!

Україна — є! Але Україну офіційна, лужковської ментальності Москва не хоче визнавати. Для України лужкови усіляких ґатунків є персони non grata. Що рідше їх бачимо і чуємо — то краще для нас. До Каноси ми не збираємося. У свідомості московського чиновника Україна, що протягом віків була безкорисливим інтелектуальним, консультаційним, туристично-географічним донором, перетворилася на об’єкт, відірваний, якщо хочете, несподівано вирваний від апетиту відомих московських гурманів. З чужою кров’ю (наприклад — чеченською) Україні не по дорозі. В уяві пересічного московського чиновника Україна — іщіте і обрящете, красномовний приклад спорідненості двох націй — росіян і хохлів (через міграційні процеси, етнополітику, донорство і т. д.), це живе тіло, яким можна жонглювати, подавати, скажімо, як десерт для цирково-політичної забаганки у вигляді екстатично піднесених гасел (приміром, офіційне відзначення у 2004 р. ювілею Переяславської змови, згуби, зради — але не ради!), надуманих свят, політичних побрехеньок. Бідолашний пророк у своїй вітчизні Лужков — скоріше волосся відросте на його лисому черепі, аніж станеться те, що вимріює!

Оксана Забужко логікою однієї з публікацій довела, що Одіссей — цар Ітаки — після довгих мандрів не знайшов Ітаки там, де сподівався на зустріч з нею. Необхідно втямити кожному, хто тверезо дивиться на події, аналізує явища і зіставляє факти, трагічні процеси сучасного політиканського життя, що в «ситуації Одіссея приречений опинитися кожний народ, який переходить від колоніальної залежності до самовладного й самочинного існування»5. Це було дотично до Грузії зі спровокованими Кремлем абхазько-грузинськими конфліктами, з втручанням Москви у життя народу Грузії, також і до нас, зокрема до суверенної України, що на початку третього тисячоліття уже нібито мала бути сама господинею в своєму власному домі, уже повинна була перетворитися в уяві Лужкових і Со на слухняну служницю того самого московського пана, держиморди.

Відгуки про книгу Московитія проти України: політика, культура... - Олександр Федорук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: