Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. - Петро Гаврилович Дяченко

Смерть сотенного Бурби

Цей спомин невеселий, але почуваю обов'язок написати його на згадку про славної пам'яті Гриця Бурбу, командира 4-ї сотні Чорних запорожців кінного полку.

Де то було, на жаль, не пригадую. Але це знає напевно наш командир полку, тепер Генерального штабу генерал П. Дяченко (трагедія сталася біля с. Кетроси, тепер Довжок Ямпільського району Вінницької області. — Ред.).

Наш полк було скупчено перед не то річкою, не то глибоким яром. Проти нас, на другому боці тієї теренової перешкоди, стояли в полі, на горбках, большевицькі частини, як потім довідалися, кіннота Котовського — старі знайомі.

Через ту річку чи яр був місток, перед ним ми й зупинилися.

Наш командир сотні Соловйов покликав мене і сказав їхати за ним. Попрямували ми через місток в напрямку ворога. До нас приєднався командир 4-ї сотні Гриць Бурба. Яке завдання — мені не сказали, мабуть, ближче роздивитися терен.

Терен за містком у напрямку ворога легенько, а потім круто піднімався. Велика вигода для ворога і зовсім навпаки для нас — на випадок атаки.

Їдемо у трійку. Навколо тихо. Котовському, мабуть, дуже хотілося, щоб ми виїхали на його бік.

Сотники — трохи спереду, а я, ніби ординарець, якісь там кроки за начальством.

Гриць Бурба, коли вже були під'їхали до терену, що стрімко підіймався, повернув коня і їхав по горизонталі, віддаляючись від наших, оглядаючи терен праворуч. Сотник Соловйов різав горизонталі прямовісно і таким робом наближався до ворога.

Мені ніхто нічого не казав, я міг вибрати їхати за ким схочу, але що тут вибереш? їду та й думаю: "Чого сотника Соловйова несе на ворога? Що там хоче побачити?" Здавалося мені, що сотник Бурба їде розумніше і побачить більше терену. Так я опинився між двома сотниками, не поспішаючи за своїм і не женучись за Бурбою.

Нараз на переломі терену показалися вершники і по нас заторохкотіли кулемети. Сипали-кропили густенько.

Сотник Соловйов повернув на місці коня і галопом від'їхав до наших. Сотник Бурба теж повернув коня і попрямував до містка. Я погнав ніби навперейми сотникові Бурбі, бо тепер він був трохи спереду мене. Коли я вже був зовсім близько від нього, він похилився в сідлі наперед, а потім став хилитися на бік. Його кінь шарпнувся від мене, і сотник Бурба скотився на поле. Я бачив, як з лоба струмочками текла кров. Поле заливала кіннота ворога, наші стримували наступ кулеметами. І завернули ворога.

Прискочив я до того містка, що за ним наші. А полковник П. Дяченко — на мене:

— Чому лишив сотника Бурбу?

Сказав, щоб я вертався і забрав сотника.

— Пішки повернуся, бо з конем я там нічого не зроблю, пане полковнику, або коня мого там кину.

Мабуть, і полковник зрозумів, що я сам там зроблю, як ледве стримую Мудея, який жаром бою занадто переймався і не стояв на місці. Крутився, виривався.

Виділили тачанку з кулеметом і ще двох кінних. Я погнав наперед. Уже скочив з коня, нахилився над сотником Бурбою. З чола, із двох дірочок, текла кров. Куля пройшла череп наскрізь, на межі волосся і вище очей. Сотник був мертвий. Оглядаюся за тачанкою. Не доїхали і повернули всі, і ті кінні. Ворог заливав поле уже більшими силами. Ледь проскочив я ще до своїх. Не знаю, чи обходили вони нас, але ми відступили.

І ще скажу, що потім розказували, а чого я не бачив.

У нас було, може, з десяток полонених большевицьких старшин і комісарів. Нарядили селянина з листом до Котовського, що за тіло сотника Бурби наші оддадуть їм усіх комісарів і старшин живих, а як ні, то розстріляють.

Та мертвого сотника Бурбу вони не повернули. Бо, як оповідали селяни, вони його так пошматували, що не могли дати нам свідоцтва свого нелюдського вчинку з мертвим.

Я бачив Головного отамана

Незабаром, як ми вернулися із Зимового походу, [Головний отаман Симон Петлюра і] польські генерали робили перегляд нашого полку Чорних запорожців. Кінні сотні, курінь піхоти-пластунів (ми звали їх пузолазами"), гармаші й кулеметники розгорнулись у співдії — як на фронті.

Саме того дня я вперше побачив пана Головного отамана Симона Петлюру. Наша сотня стояла вздовж дороги розгорнутим фронтом, а пан отаман зі своїм штабом ішов від козака до козака і кожного щось питав. Загартовані в боях козаки спокійно, без збентеження дивились на пана отамана, а декому він і руку подавав.

Мій сусід із правого боку був полтавцем, ще і прізвище в нього — Прилуцький. Зрадів пан отаман своєму землякові, перекинувся з ним кількома словами і навіть подав руку.

— А ви звідкіля? — питає мене.

— З Харківщини, з Великого Бурлука, — відповідаю.

Але моя відповідь не зробила враження на пана отамана, і він не подав мені руки. Жаль мені стало, не так себе, як нашої славної слободи, звідки я родом. Хіба наш Великий Бурлук не славний, а Харківщина гірша за Полтавщину? Але, побачивши, що він і не всім полтавцям подає руку, легше стало на серці.

„Виглядав тоді Головний отаман дуже втомлено і якось по-цивільному. Його обличчя, як мені здавалося, було дуже сумне.

Як правду сказати, то про велич і значення Симона Петлюри я довідався аж на еміграції. Ми воювали і мало знали, хто там у нас "нагорі". А шкода, що нам так мало говорили про наших провідників. Коли нас називали "Петлюрівцями", тоді не всім козакам та назва подобалася, але мовчали. Ми були більше задоволені, як нас звали козаками української армії.

Перегляд полку Чорних запорожців викликав у польських старшин вдоволення, навіть здивування. Ми йшли в наступ, розсипались у бойову лаву, а від нашого "Слава!" небо й земля здригалися. Особливо приголомшила поляків співдія гармат із лавою кіннотників. Гармати миттю появлялись перед лавою кіннотників, стріляли, гармаші знову клали їх на передки і, обганяючи лаву, били по ворогу, як на фронті.

Парад справді відбувався близько фронту, й гук наших гарматних пострілів зливався з канонадою на фронті, що викликало в поляків ще більше враження.

Лучинець

Гарний літній день. Стоїмо не по хатах, а на вулиці в поготівлі. Кожен тримається своєї сотні, свого коня. Ми вже довгими годинами — в поготівлі. Перед нами, не так далеко, фронт.

По тому, як ліниво б'ють гармати, сонно строчать кулемети і недружно б'є піхота, видно, що день буде ні до чого. Сонливість фронту передавалась і на резерви, себто на нас. А ще до того