Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. - Петро Гаврилович Дяченко

Полк Чорних запорожців підходив до Багринівців під вечір. Саме люди верталися з поля до дому. Всі дороги, стежки з поля до містечка ще перед приходом полку обсадили козаки, що стояли в цій частині містечка. Людей, що ішли з поля додому, зводили до стодоли, туди ж потрапляв і той, хто чомусь увечері виходив з містечка.

Багринівчани часто пізнавали "своїх хлопців", себто тих, що в них уже були постоєм. Виходили інколи цікаві балачки. Молодиця каже:

— Я піду до тієї стодоли, а ти, Степане, біжи подоїти корову — напевно, реве.

Дівка просить козака заскочити до хати і переказати, щоб дома не турбувалися.

Було й таке, що дівчата "погрожували":

— Почекай, почекай… — це тим, що раніше залицялися, тепер їх вели "під арешт".

У стодолі зібралося багатенько люду, було так гамірно, що варта просила, щоб хоч трохи тихіше, а то в Багринівцях почують. Назагал старші розуміли, що так мусить бути, а молоді хлопці хоч і нетерпеливилися, та не хотіли засмучувати нас, своїх же таки хлопців, а дітвора як дітвора, всім цікавилася, були й охочі помогти.

Уже зовсім стемніло. Можна було починати, та чекали на пластунів — піший курінь нашого полку ("пузолазів"). А вони десь забарилися.

Наша сотня спішена, становища зайняла за декілька сотень кроків по головній вулиці, поприлипавши до плотів. Ховалася попід деревами і виловлювала червоноармійців, що вешталися вулицею.

І хоч був наказ не заходити у двори чи хати, все ж знайшлися такі, що витягай з хати комісара із "супругою", а запряжені коні з усім барахлом на двох возах перевезли в наше розташування.

У другому місці, обмінявшись револьверними пострілами, витягай з хати якусь більшу рибку.

На вулиці весело, ще здоровенний большевик, а рушницю десь лишив.

— Куда ідьош, товаріщ?

— Нясу хлєб в звяно, — відповів кацаписько.

— Пайдьош с намі?

— Не магу, хлєб ждут таваріщі.

Побачивши, що наші вже "весь хлєб" розібрали, здивовано каже:

— Да што ви, братци?

Більшість спротиву не робили, широко роззявляли рота і, не розуміючи "в чом дєло", йшли слухняно за містечко. Хто ж багато розпитував і конче хотів знати "в чом дєло", тому стуляли пащеку. Головне, що все було тихо.

А ждали ми на заставу, яку мусіли червоні виставити в наш бік. Ми знали, що багато залежить від того, як зуміємо заставу забрати. Мусить бути без стрілу, нишком, бо в хатах повно большевиків.

Торохтять вози: їдуть у наш бік. Оце і може бути ота довгоочікувана застава. Вона й була. її начальник застави все торочив:

— Нє панімаю! Кто пріказал?

Коли почув лоскіт шаблі під горлянкою, замовк.

Вулиця заповнювалася нашими пластунами і спішеними сотнями. Першими йшли козаки з ручними кулеметами.

На гасло впала стрілянина. Всі стріляли якнайбільше, але вгору. Стріляли і бігли вперед до майдану, що в центрі містечка, стрясаючи повітря нашим могутнім "Слава!".

Майдан — перша лінія, яку ми мали зайняти і далі не йти, аж до наказу. Зовсім без спротиву досягай майдану. І тепер стріляли по цілях. На майдані смалили кабанів, чи що. Було декілька ватр. Перебігаючи повз них, в освітлених просторах бачили ціль.

Все, що з переляку тікало в наш бік, ішло до полону.

Червоні втекли у страшній паніці, як не все, то багато залишаючи всякого воєнного припасу.

"І коні реготали!"

Був наш Чорних запорожців полк у рейді. Рейди — це "фах" нашого полку. Ми любили ці "прогулянки" ворожим запіллям. Ризик, що "відріжуть" і не дадуть вернутися до своїх, винагороджувався напругою і різноманітністю забави. Наслідком рейдів була дезорієнтація ворога, послаблення фронтового і взагалі опору, загальне падіння бойового духу, ми так наганяли страх на червоних, що у них "одкручувалася гайка". О! Оце правильно: "одкручувалась гайка". Нас же радував сам ризик і почуття переваги над ворогом!

Досвід такого роду боротьби в нас був чималий — та й Зимовий похід був рейдом, тільки тривав 5 місяців. А ці рейди — коротенькі. Але того дня ми все ж далеченько залізли в запілля червоних — фронту не чути.

Довідалися наші, що на залізничному шляху курсує броневик. А може, нашим завданням і було впіймати цю "рибку"…

Залізниця проходила між лісами.

Місцевість, де ми очікували бронепотяг, — легко хвилястий терен, який вкривали ріденькі переліски, ніби левади. Гарне місце вибрали наші: і полк сховано, і розгорнутися до бою можна.

Наш невеличкий відділ висунувся трохи ближче до залізниці. Стояли ми так, що добре бачили нашу батарею на краю переліску. На батареї все як "вдома" — вешталися люди біля гармат, без поспіху, повагом.

Тривале стояння на місці викликало нудьгу. Шукали очима хоч чогось незвичайного. Нараз, ніби одганяючи нудьгу, затріскотіли кулемети, і то так близько, що аж дерева захиталися. В той же час один за одним пролунали гарматні постріли. Вибухи стрілен показували близьку-близеньку ціль. Ось так несподівано під носом заварилося!

Кулемети тріщали з боку большевиків, гармата била наша.

Все посунуло вперед. Не посунуло, а полетіло!

Дерева розступилися і сховалися за нас.

На відкритому просторі, на залізничному невисокому насипі стояв зсунутий на бік, незграбно піднявши зад, паротяг. Ніби бегемот, похнюпив голову, смертельно ранений. А за ним — порозсовані зиґзаґом вагони. Панцерник-бронепотяг ("Красноармєєц". -Ред.) — не щось там, а "черепаха".

Не вперше нам ходити і на бронепотяг у кінному ладі.

"Слава! Слава! Слава!" заглушило кулемети і гармати.

Большевики кидали зброю і піднімали руки.

Що для козака радісніше, як перемога!

Через увесь потяг, величезними літерами, на сміх людям, "пишався" напис: "Вперед без страха і сомнений". Непогане гасло — як привітання нам.

Велика риба впіймалася!

Почали вибирати "начинку" з тої "риби", головне — набої і зброю. А вже як винесли величезний червоний прапор, та ще з тим написом… Ясало (гуркотіло, салютувало, сміялося. — Ред.) все. І коні реготали!

Під тим прапором ми і докінчили наш рейд, щасливо перевізши його через фронт до наших. Ото трофей!

Полк не ховався під чужий прапор… Ні! Ми все мали спереду наш чорний з гаслом "Україна або смерть!".

Хто спричинився до такої швидкої і "безкровної" перемоги?

Один-єдиний чоловік-людина, що в потрібний час залишилася на своєму місці. Був це сотник Д. Г., командир батареї. Не знаю, де він, тут (у СІЛА. -Ред.) не чув про нього. Коли броневик обстріляв із кулеметів нашу батарею (з гармат не міг, бо батарея стояла занадто близько), тоді біля гармат був він тільки сам. Гармаші, коли