Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. - Петро Гаврилович Дяченко

Виходить, не всі! Принаймні сотник Д. Г. звик і до куль. Попавши в джміляне дзижчання, сотник по цівці навів гармату і перше ж стрільно всадив під паротяг, а далі вже бив, бив і збив, аж ми вскочили між батареєю та броневиком.

Тоді воював по нашому боці проти червоних генерал Перемикін (підпорядковувався Борисові Савінкову. -Ред.), командував він якимсь більшим Геднанням. За той чин генерал Перемикін нагородив нашого сотника високою нагородою Святого Юрія Переможця.

У нас хрестів не давали — тільки ставили, і то не завжди.

Джерела

Сімянцев В. Роки козакування, 1917–1923 (спогади). — Філадельфія, 1976. -С. 247–249, 257–260, 263–264, 268–270, 276–278,308 — 311, 318–319.

Сім'янців В. В Зимовому поході // За Державність. Матеріали до Історії Війська Українського. — Торонто: Український воєнно-історичний інститут, 1964. -Збірник 10. — С. 119.

Сім'янців В. В Зимовому поході // За Державність. Матеріали до Історії Війська Українського. — Торонто: Український воєнно-історичний інститут, 1964. -Збірник 11. — С. 206–207, 216–221.

Сім'янців В. Тульчин //У 50-річчя Зимового походу Армії УНР. — Нью-Йорк, 1973.-С. 213–217.

На світлині — Валентин Сім'янців. Публікується вперше. З оригіналу.

"Мали славу нещадних і непримиренних"

Никифор АВРАМЕНКО, ад'ютант 2-го Запорозького полку

Чорношличники мали на собі все чорне. Жупани, широкі штани, шлики. Носили на голові оселедці. До полону не здавались, бились одчайдушно. Мали славу нещадних і непримиренних. Носили оселедці ще гайдамаки, хоробрі та одчайдушні. Тепер вони були по боці червоних.

У полку [Чорних запорожців] були дуже добрі старшини та козаки. Були й такі, що поганили всю частину, розбишаки та грабіжники. Люди, що, крім непогамовної одваги, готові на найнебезпечніше діло, стратили з почуттям страху все інше людське, добре.

Коли з одним з таких мав розмову Дяченко, мусив мати в руці пістоль.

Переважали бойовитість і надійна бойова готовність.

Полк тепер був невеликий, до бою ставало 150 шабель, 10 кулеметів на тачанках, дві гармати. Разом з обозом, лікарем, санітарами, хворими та пораненими було трохи більше 300.

Дисципліна досить добра. Сам Дяченко трохи дивився крізь пальці, Божко підтягав.

У сотнях Бурби, Броже та в батареї Черніцина дисципліна була добра. Не було там тих "одчаяних".

Нестор Галайденко

Їдемо на Бобринець, повітове місто на Херсонщині. Є надія роздобути амуніції та всякого військового припасу. Розвідка донесла про великі військові магазини (склади. -Ред.) в тім місті та порівняно невеликий гарнізон. Командує якийсь Рак.

До Бобринця недалеко… Як водиться, маю виконувати обов'язки коменданта міста. В моїй команді — десять кінних та з п'ятнадцять піших. Усі озброєні та мають по 5–6 патронів.

На світанку Черніцин ударив з гармати, над містом розірвалася шрапнель, Литвиненко понісся на станцію, Дяченко вдарив на місто із правого боку, Дубовий, розвернувши піхоту в лаву, заатакував зі сходу. Кіннота мала висунутися за місто, щоб забезпечитись від можливого нападу червоних з боку залізниці або тракту. Заскочена залога боронилася коротко і зникла.

Піхота вийшла на край міста, зоставивши курінь республіканців у моє розпорядження. Захоплено великі магазини різних продуктів та сотні возів. У панцерній касі знайдено два мішки грошей, срібний маленький кинжальчик і золотий жіночий годинник із трьома маленькими діамантами. В місті ми мали стояти добу. Викликав до себе представників усіх інституцій та казав скласти іменні списки з означенням сімейних та нежонатих службовців. Також викликав представників жидівського кагалу.

Тим часом хорунжий Отрішко (Отрешко-Арський. -Ред.) видавав з магазинів продукти частинам. Забрав я його од мазепинців, став він моєю правою рукою.

Більше двохсот возів нагружено цукром, рисом, різною крупою, борошном, салом, сіллю, кільканадцятьома мішками правдивого кофе. За списками видано урядовцям по мішкові цукру, рису, каш, муки та сала. Нежонаті дістали втроє менше. Всім виплачено трьохмісячну платню.

Двоє старші віком жиди прийшли оглядаючись. Казав їм сісти та бути спокійними. Просили не обижати своїх одноплеменців, бо були вже випадки грабунку. Зараз вислав зв'язкового до Корніїва посилити патрулі, витіснити за місто чорношличників, арештувати і довести в комендатуру бешкетників, хто б не був.

Жидам сказав, що грабіжники будуть покарані сурово, аж до розстрілу. За порядок можуть бути спокійними. На кагал дістануть по 10 мішків цукру і рису, по 20 мішків каші і муки, бочку олії та мішок кофе. Нехай і кагал нам допоможе в міру своїх можливостей — білизною, взуттям, а може, милом.

Вечором принесено 20 пар черевиків, 50 пар білизни і кілька брусків мила. Дістали обіцяне і були дуже задоволені, я також. Од поштовців прийшов швець, взяв міру, а ранком приніс гарні чоботи. Мої порядно зносилися. Залізничники принесли замшеве убрання, новесенький наган з 50 патронами, а пізніше ще з 1000 патронів до рушниць. Дістали мішок кишмишу, хоча було того мало. Забувся пригадати про масу сушених овочів та фруктів, вони також пішли на вози, приділені службовцям і жидам.

Трапилося бути свідком неприємного, дуже прикрого випадку. Із трьома козаками поїхав глянути, як орудує Отрішко, побалакати з Корніївим, подивитися на вулиці.

Отрішко показав себе добрим господарем. Спокійна праця і порядок. Хто що діставав — квотував і од'їжджав. Придані в поміч 10 козаків та підстаршина працювали чітко і жваво. Всі вони були раді білизні й черевикам.

Так їдучи, побачили ми Чорношличника на коні, а перед ним — жида з налигачем на шиї. Прискоривши коней, зараз догнали Чорного. Цього типа пам'ятаю.

— Стій! Що тут робиш, чому не в полку?

Той кинув на мене злий погляд, смикнув налигач — скоріше!

— Злазь із коня, пусти налигач! Чорний повернув карабін у мій бік.

— Проїжджайте далі, не ваше діло!

Купка людей стала, дивиться — патруль здалека йде сюди. Взяла мене лютість, вихопив нагана.

— Пусти налигач, бо вб'ю!

Хлопці кинулися, схопили: один за вуздечку, другий за карабін.

— Злазь! А ви ідіть додому, — крикнув до переляканого жида.

— Гаспадін товариш! Не убівайте його!

— Марш звідціля!

Жид зник. Чорного роззброїли, одібрали коня. Саме підійшов патруль.

— Як звешся?

— Нестір Галайденко, — відповідає сміло.

— Давно в полку? — Рік.

— Знаєш, на що заслужив? Яку пляму кидаєш на всіх нас?

— Батько наказав мені їхать і дещо добуть. Добув би, та ви перешкодили. (Чорношличники звали Дяченка батьком.)

— Лягай тут!

Мовчки ліг, не просився. Мовчав, коли на голий зад впало 25 нагаїв і з посинілого полопаного тіла полилася кров.

— Тепер іди шукай свого батька.

Галайденко глянув на мене, а злоба і ненависть у погляді — пекельні. У бандита забрано коня і зброю.

При першій