Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. - Петро Гаврилович Дяченко

За весь Зимовий похід не було такого радісного дня, як той, коли здобули Вознесенське.

Це було 15 квітня [1920 року].

А за три тижні ми вже були знов у сформованій нашій армії.

Ми знали, що йдемо на з'єднання з нею.

Тульчин

Перед самим Тульчином сотник Соловйов заборонив мені сідлати мого Мудея. Ще із Синюхи, коли через обставини довго не знімав сідла, Мудей мав ранку, спочатку з горошину. Я прорізав пітник сідла та їздив далі. Ранка то загоювалась, то відкривалася знову. Перед тим була з копійку й уже затяглася ніжною рожевою шкірою. Та Мудей, дурний, почухав і зубами здер шкіру — тепер був поганий струп.

Мав я ще одного коня, та його заїздив юнак-піхотинець, що зголосився до нашої сотні. Я позичив йому коня, а він напоїв гарячого.

Намагався просити сотника. Та він заборонив сідлати Мудея… І сказав:

— Он стоїть Азор, сідлайте його.

Азор — це була любов і гордість [Захара] Ярмака. І дивно мені було, чому Ярмак лишив Азора, коли з усього видно, що Тульчин буде "гарячим". А на "гаряче" всі брали ліпші коні, хто мав два.

— Пане сотнику, та мене Ярмак уб'є, як, борони Боже, що станеться з конем, — кажу сотнику Соловйову.

А він мені:

— Я наказую.

Після цього "наказую" вже балачок не могло бути. Так мені це не подобалося, хоч і сидіти в обозі зовсім не хотілося.

Посідлав я Азора. На моє щастя, чи нещастя, Ярмака послали кудись поза сотню. Поки що я "щасливо" приєднався до сотні.

А кінь непоганий. Перший раз я сидів на ньому. Але куди йому до Мудея!

Хлопці крутили головами, а я розводив руками. Це було нове в сотні: до сотника Соловйова всі старшини респектували власність козака й таких наказів не давали.

Поручника [Василя] Шенгура, Гриця Українця, Михайла Р., [Андрія] Звоника, Шапара, Терешка і мене (декого я забув), неповний десяток, послали як передню стежу в містечко Тульчин.

Ранок. їдемо. Розглядаємося. Гриць і я на сотню кроків попереду. Чекаємо з-за кожної хати, з кожного кута "привітання". Нам же належить і перший "гостинець".

Перед нами майдан. Стали. Під'їхала стежа. З вулиці, що входить до майдану із протилежного боку, перебігають червоні та зникають за хатами.

— Вперед! Слава! — спереду поручник Шенгур, а за ним ми ріденькою лавою кар'єром вилетіли на середину майдану.

Густим рушничним вогнем зустріли нас червоні. Впали Звоник і його кінь, а ми одприснули за хати: праворуч ті, кому ближче туди, відкіль приїхали, а ми троє — ліворуч, туди, де зникали большевики. Нам ближче до тих хат, але лишатися за іншими ніяк не можна було. Сховані за хату, дивимося, як кроплять червоні майдан уже і з кулемета. Звоник і його кінь лежать нерухомо.

Поза хатами дісталися навпроти вулиці, що нею в'їхали на майдан. Понасували шапки, попригиналися до коней і… щасливо перебігли до своїх.

А вже підходила піхота. Зав'язався бій. Наші піхотинці вибили червоних із майдану й погнали.

Ми йшли за піхотою, Звоник ще говорив. Мав чотири кулі в собі. За всіх нас дістав. Багато куль отримав і його кінь. Правду кажуть: на фронті не сміє ніхто чимсь від других відрізнятися. А Звоник був великий і на малому коні, та ще й рідкої масті: білий з рудими великими плямами.

І хоч казали ми Звоникові "до побачення" і "не журись", та до вечора він не дожив.

Надійшла наша сотня. Всі разом забезпечуємо правий фланг піхоти.

Нараз між нами й піхотою (в неї на флангу й трохи в запіллі) вскочив більший відділ нашої піхоти. Тепер нас більше, й червоноармійців зімняли враз. Шапару куля розбила чашку на коліні, під Балакшієм упав кінь.

Ще триває метушня. Зганяють полонених до гурту. Бій ще не кінчився — дехто з червоних відстрілюється. Раптом бачу: за мого коня ховається большевик і лементує:

— Та ти, Терешко, сказився, таж мене большевики, хворого на тиф, забрали в полон! Валентине, хіба ж не пізнаєш мене?!

— Зарубаю зрадника! — реве Терешко.

Я одразу впізнав нашого кашовара.

Тепер стояли наші коні рядом, бо я схопив поводи й осадив Терешкового коня.

Шабля тільки повітря рубнула. Терешко реве:

— Зарубаю!

Кашовар скиглить.

Бій ще не кінчився. Впіймав я Терешка за горлянку та й давлю та до нього говорю:

— Сказився, бій ще не кінчився, а ти що? — мусів щось говорити.

А кухар нам обом коні тримає за поводи. Дивлюсь: Терешко закліпав очима. Попустив йому трохи горлянку.

— Пусти, і тебе зарубаю, — ще нахваляється, та голос уже був не той.

Після того далі ми посувалися без перешкод, мабуть, по головній вулиці аж до кінця містечка. Тут, за останніми хатами, чоловік сімдесят червоних зустріли нас рушничним вогнем, густеньким-таки. Гарматні стрільна вибухали вліво від нас і трохи спереду. Наші, виходило, погнали червоних. "А це, що нас стримує, - прикриття їхнього флангу", — так міркували.

Ворожа піхота, відстрілюючись, вийшла за містечко й зайняла обабіч дороги канаву, обсаджену деревами. Червоним добре, дуже добре. Нам погано. Спроба наблизитися не вдалася. Необережний наскок — і з сотні чи лишиться хоч "відгук невиразний".

— І бачить око, та шаблею не дістанеш, — жартували хлопці.

І навіть червоного командира хвалили, що з револьвером у руці наводив порядок у тому їхньому ланцюгу, що, позгинавшись, тікав канавою.

Коли ми наблизились, відстрілювалися густо, але не вціляли. Тікали швидко, але ми на конях не відставали.

Ми бахкали скоріше, щоб було більше гамірно. Не їхати ж нам, склавши руки на кульбаки (сідла. -Ред.). То наближаємося, то відскакуємо. І отак грали "в кота й мишки" аж до великого саду, що праворуч приліпився до шляху. Сад той і сховав їх від нас.

Частина сотні, чоловік десять, спішилась і пішла через садок шукати ворога. А в садку на протилежному його кінці, біля шляху-хата. Попрямували, спішені, до хати. Большевиків ніде не видно. Підійшли під самісіньку хату. А далі попід стіну, попід стіну, обережненько, та й біля рогу хати, що крив двір.

Перший Василь Коваленко, за ним Терешко, за Терешком я, а далі вже решта притулилися спинами до стіни. Двір Василь тільки бачить і то тільки заглядає туди й передає:

— Двір повний, мабуть, усі тут. П'ють воду. Засапані, перелякані. Деякі сидять на пеньках, решта купою біля відер з водою.

Задні сповіщають: сотня на шляху, під'їжджає до хати.

— Підженемо їх, — подає старший команду, і, створивши лаву праворуч від рогу хати, ми випустили по декілька набоїв.

До