Націоналізм - Ентоні Д. Сміт

Kohn (1955); а про дальшу див. Snyder (1976), Alter (1989) та Schuize (1996).(обратно) 79

Ґелнер (1973) надає оригінальне соціологічне тлумачення обсягу й масштабності націй; див. також наочні приклади за часів імперії Габсбурґів, які навів Argyle (1976).

(обратно) 80

Про цю загальносуспільну еволюційну тенденцію див. Parsons (1966). Модель «націєтворення» та громадянства описали Deutsch and Foltz (1963) та Bendix (1996).

(обратно) 81

Підхід Гобсбаума здобув прихильність серед багатьох науковців (див. вище, розділ 4, прим. 21). До згаданих прикладів можна долучити Kitromilides (1998) про порівняно нову ідентифікацію грецькими істориками Греції з Візантією та Zembavel’s (1995) про аналіз змісту, який вкладає Ізраїль у повстання Бер-Кочба та міт про Масаду.

(обратно) 82

Про ці різновиди націоналістичних рухів див. Kohn (1967а), Snyder (1976) та Gilbert (1998).

(обратно) 83

Існує прихована критика середньовічного слововживання в тому обмеженому значенні, яке обстоює Ґрінфелд (див. Greenfeld 1992: вступ). Важливішим став поділ на «національні» Церкви, що відбивало ширше вживання цього означення за середньовіччя.

(обратно) 84

Це головний аргумент запропонований Breuilly (1993) на користь модернізму; на цьому ж наголошує Bendix (1996) і менш чітко підкреслює Connor (1994: розд. 9).

(обратно) 85

Саме телеологічний складник у підході Сетон-Ватсона критикує Susan Reynolds (1984: розд. 8). На її думку, середньовічні спільноти не можна ретроспективно класифікувати як зародки націй, з їхніми кордонами й почуваннями, нібито першої стадії наперед визначеного розвитку сучасних націй, а саме як спільноти за звичаєм, законом, походженням і управлінням, чи то пак regna, середньовічні князівства. Проте, з одного боку, існують явні паралелі між ранніми середньовічними спільнотами й князівствами, і сучасними націями та національними почуттями, з іншого; лишається тільки здогадуватись про їхню можливу спорідненість. Див. пояснення Llobera (1994: 86): «Сучасні націоналістичні рухи — відроджені середньовічні реалії; справді, вони можуть бути успішними, маючи середньовічне підґрунтя, навіть якщо зв’язок із ним нерідко буває звивистим і заплутаним».

(обратно) 86

Див. Hastings (1997: 9): «Розуміння націй і націоналізму, коли знехтуємо будь-яким нерозривним зв’язком із модернізацією суспільства».

(обратно) 87

Про цікаві дослідження інших випадків середньовічних «націй» див. Knoll (1993) про національну самосвідомість поляків у XV ст., Im Hot (1991) про роль раніше створених мітів, записаних у хроніках Швейцарської Конфедерації XV–XVI століть та Webster (1997) про зростання шотландського національного почуття після війни за незалежність. Див. також унікальні дослідження Ichijo (1998) про запровадження сучасною шотландською традицією доновітньої шотландської ідентичності.

(обратно) 88

Інші дослідження наголошують саме на цьому періоді формування англійського націоналізму; див. Kohn (1940) та Corrigan and Sayer (1985). Тактовнішу думку, що підкреслює складність взаємовідносин між політикою, релігією та етнічною належністю на Британських островах протягом цього періоду див. Kidd (1999). Про дальше зростання британського націоналізму див. Colley (1992).

(обратно) 89

Гастінґс, як і Ґелнер, стверджує, що іслам неприязний до націоналізму тому, що його концепція всеосяжної мусульманської спільноти (умма) знаходиться за межами розуміння нації, а наполягання на священному статусі коранічних арабських норм не визнає більш ніякої народної мови як сакральної. Щодо цього, то ми можемо звернути увагу на те, що католицька церква і християнство не зважали на кордони і перешкоджали виникненню націй, а церковна латина до Реформації займала таке ж місце, як і арабська мова в ісламському світі. І зверхність арабської мови аж ніяк не стала на заваді відродженню перської етнічної належності й мови в XI ст. чи збереженню турецької та інших етнічних належностей в межах ісламу. Крім того, мусульманські богослови підтримували ісламські династичні держави, які конкурували між собою і часто наснажувалися й покріплювалися попередніми етнічними почуваннями. Див. Armstrong (1982: розд. 3) та Frye (1975).

(обратно) 90

Згідно з критеріями Гастінґса, можна було б віднести до «націй» маронітів, коптів і самарян доби пізньої античності; про яких див. Atiyah (1968), Purvis (1968) та A. D. Smith (1986: розд. 5).

(обратно) 91

Про різне бачення буддизму, як політичної релігії див. Sarkisyanz (1964) і D. Е. Smith (1974); а про середньовічну етнічну належність і релігію Шрі-Ланки та про їхні зв’язки із сучасним націоналізмом див. Roberts (1993) і Subaratnam (1997).

(обратно) 92

Щодо проблематичної природи «етнічної належності» див. розділ 4, примітку 24. Про іншу критику див. есей у Wilmsen and McAllister (1996) та Calhoun (1997).

(обратно) 93

Про утворення Вельсу та Ірландії див. Williams (1985) і de Paor (1986).

(обратно) 94

Точніше було б сказати, що в цих випадках держава і нація розвивались pari passu, рівною мірою, взаємно посилюючи одна одну. Про інтелектуальний «блокпост» модернізму і етноцентризму див. Fishman (1980).

(обратно) 95