Націоналізм - Ентоні Д. Сміт

Серед науковців, які підкреслюють силу й роль націоналістичної ідеології, зокрема Kapferer (1988), O’Brien (1988a), Juergensmeyer (1993) та Van der Veer (1994).

Приклади значного підвищення інтересу останнім часом до зв’язку між націоналізмом і археологією надані, зокрема, в Kohl and Fawcett (1995), Diaz-Andreu and Champion (1996) та Diaz-Andreu and A. D. Smith (2001).

Хоча їх аналітично можна розділити, все ж немає чіткого розмежування між сталим і рекурентним переніалізмами. У працях деяких науковців, як от John Armstrong (1982), вдається помітити обидва типи: простежування походження окремих націй, наприклад, персів або вірмен, поєднується з дослідженням рекурентних середньовічних націй Європи та Близького Сходу; з одного боку, повільне зречення сучасних національних ідентичностей від середньовічного підґрунтя, а з іншого — безперервне формування й новітнє утворення етнічних і національних ідентичностей протягом la longue durée (тривалого часу).

Про критику націоналістичного натуралізму й есенціалізму див. Penrose (1995); пор. також Brubaker (1996: розд. 1) і, в контексті конструкціоністської та феміністської критики націоналізму, Yuval-Davis (1997).

Про вступ до примордіалізму див. Stack (1986: Вступ). Ідею території, як життєдайної сили, запропонував Grosby (1995); пор. критику примордіалізму Eller and Coughlan (1993), відгук Grosby (1994) і детальний розгляд A. D. Smith (1998: розд. 7).

Існує чимало літератури про етнічну належність у Сполучених Штатах, а також про інструменталізм. Див. зокрема Herberg (1960); Glazer and Moynihan (1963: Вступ); Bell (1975); Gans (1979); Okamura (1981); та Scott (1990).

На цьому зосередив свою увагу John Armstrong (1982) у своєму новаторському дослідженні етнічної ідентичності доновітніх ісламської та християнської цивілізацій.

Про класичні ранні дослідження «об’єднавчого» характеру етнічної належності й національності на прикладі детального вивчення колоніальної Нігерії див. Coleman (1958, особливо Appendix).

Однак не варто надто виокремлювати суб’єктивні складники. Етноси розглянули етносимволісти як соціокультурні утворення, що потребують соціологічних тлумачень; вони становлять відчувані й рушійні сутності, а не первинні дискурсивні формації. Про націоналізм як форму поведінки див. Beissinger (1998).

Нещодавно Майкл Гехтер (2000) запропонував теорію націоналізму на основі переходу від непрямого до прямого принципу, поєднуючи раціональний вибір з політичним структурним підходом у межах загальної модерністської парадигми. Інші сучасні підходи розглянуто нижче в розділі 6. Вони діють у межах модерністської парадигми, яку, хто як може, намагаються здолати.

На думку Кедурі, доктрини як Канта, так і Гердера стали результатами пошуку просвітницької визначеності й завершеності. Але насправді, Гердерові ідеали культурного різноманіття й автентичності, як і натуралізм Руссо, уособлює критику просвітницького раціоналізму й універсалізму; див. Barnard (1969) та Berlin (1999: розд. 3).

Детальнішу критику див. Hutchinson (1987: розд. 1) та A. D. Smith (1998: розд. 2). Однією із найновіших праць, де гостро критиковано Гелнерову теорію, зважаючи на його останні роботи, є O’Leary (1998). Інші оцінки Ґелнерової теорії з модерністського погляду див. також Hall (1998).

Див. пізніші твори Нейрна, де більше соціально-психологічних і антропологічних досліджень Nairn (1997, особливо Вступ та розд. 5).

Про сучасні європейські націоналістичні рухи, починаючи з 1989 p., які спираються на теорію Ґелнера, див. Dieckhon (2000).

Спроба Кедурі вивести сучасний націоналізм із антиномічного середньовічного міленіалізму, як на мене, хибна; див. Smith (1979: розд. 2). Але пов’язуючи націоналізм із релігією, Кедурі виявив шлях до задовільнішої оцінки різноманітності націоналізмів і пристрастей, які вони викликають.

Гехтер наводить цікаві приклади аманітів і циган щодо замкнутих спільнот як за вибором, так і за необхідністю (Hechter 1988: 275-6). Про циган див. Kenrick and Puxon (1972).

Але можна навести й протилежні випадки, наприклад, палестинська інтифада проти могутньої ізраїльської держави, або ірландська націоналістична реакцію на масові британські репресії після Великоднього повстання 1916 р. Окрім того, у Югославії після смерті Тіто 1980 р. це був перехід до більш послабленої, менш централізованої й колегіальної системи правління, яка підготувала грунт для націоналістичного насилля; див. Ramet (1996, особливо Parts І та IV).

Тут знову спадає на думку приклад Югославії: чи можна пояснити силу націоналізмів і їхню жорстокість, коли не брати до уваги пам’ять про взаємну кривду в роки Другої світової війни, в тому числі й пам’ять сербів про масову різню, вчинену усташами? Про роль пам’яті в Ірландії див. Lyons (1979) і Hutchinson (1987: розд. 2–4).

Це