Богдан Хмельницький. Легенда і людина - Петро Кралюк
Переяславську раду Грушевський не трактує як приєднання українських земель до Росії. У нього й близько немає апологетики цієї події, яка зустрічається в творах козацьких літописців, в українській проросійській та російській літературах. На думку вченого, Переяславська рада — це один із дипломатичних кроків Хмельницького. «Ми не знаємо, як уявляв Хмельницький свої відносини з Москвою, але можна сильно сумніватися в тому, що він думав про створення якогось міцного й тісного зв’язку. Союз із Москвою, до якого він прагнув, був лише складовою частиною цілої системи союзів, які він приготував проти Польщі». Мовляв, союз із Москвою потрібен був Хмельницькому, аби втягнути її у війну з Польщею[334].
Іван Франко
Цікавим є ставлення до Хмельницького й Хмельниччини Івана Франка (1856–1816)[335], одного з чільних промоторів українського «національного відродження» кінця ХІХ — початку ХХ ст. Складається враження, що в його багатій творчості, де письменник неодноразово звертався до сюжетів з української історії, практично була проігнорована ця тема. Насправді це не зовсім так.
Франко, на відміну від багатьох очільників українського національного руху, які походили зі східної або центральної України, де існували традиції козацтва й певна пам’ять про цей феномен, належав до «західняків». Походив він із Галичини (конкретно — Бойківщини), де козацтва як такого не існувало. Більшу частину свого життя Франко прожив у Львові — столиці галицьких земель.
Для галичан козацтво було якщо не чуже, то принаймні «не їхнє» явище. Правда, галицькі діячі, підтримуючи ідею соборності українських земель, іноді в своїх творах зверталися до історичних сюжетів, які стосувалися історії козацтва й Хмельниччини. Були навіть намагання вписати українську козаччину в галицький контекст. Такі спроби робили представники Руської трійці[336]. Одному з чільних представників цього громадсько-культурного об’єднання, Маркіяну Шашкевичу, належав поетичний твір про Богдана Хмельницького. Це — вірш «Хмельницького обступлєніє Львова», написаний у 1834 р. У ньому йшлося про реальну історичну подію — облогу козаками Хмельницького Львова (такі облоги здійснювалися двічі — в 1648 і 1655 роках). Шашкевич у цьому творі намагався представити Хмельницького й козаків як таких собі героїв у дусі народних пісень. Зрештою, сама пісня — це імітація фольклорних творів:
«Ой у чистім полі да близько дороги, Там стоїть наметець великий, шовковий, А у тім наметці стоїть стіл тисовий Да гетьман Хмельницький сидить конець стола, Молодці-козаки стоять доокола. Да гетьман Хмельницький пише дрібні листи, По всей Україні розсилає вісти... Військо куренноє в поход виступало, Ляхи розроняло да Львів обступляло. Як гетьман Хмельницький кіньми навернув — Та й Львів ся здвигнув; Як гетьман Хмельницький шаблею звив — Та й Львів ся поклонив. На розсвіті з замку із рушниць стрілєли, А смерком козаки замок підпалили Да раненько доокола весь Львів обступили. Ударили з самопалів — двори погоріли. А гетьман Хмельницький посли посилав, Словами промовляв: «Як будете миритися, На окуп винесіть три миси червоних, На окуп виведіть сто коней вороних. Як будете битися, Мечами рознесу мури високії, А кіньми розорю двори біленькії...» А у Львові рано всі дзвони заграли, А високі ворота остіжом упали»[337].На Галичині в ХІХ ст. спостерігалося протистояння між українцями й поляками. Воно знаходило вияв у політичній конфронтації, яка мала не лише національну, а й соціальну основу. Адже в цьому краї соціальні низи, зокрема селянство, представляли переважно українці, в той час як значну частину елітарної верстви становили поляки.
Подібна пісенна міфологізація козаків, зокрема Хмельниччини, набула з часом поширення на Галичині. Але вона спиралася не стільки на фольклор цього регіону, скільки стала результатом «зовнішніх» впливів. Тут поширеними стали прокозацькі тексти молодого Шевченка, особливою популярністю користувалася відома повість Миколи Гоголя «Тарас Бульба». Галицьке козакофільство мало під собою певну соціальну й політичну основу. Звернення до козацької міфології, передусім українських міфологем Хмельниччини, було важливим для галичан у їхній культурно-символічній війні з поляками. Адже Хмельниччина якраз свідчила про звитяги українців, їхні перемоги над польськими військами.
Франко не стояв осторонь цієї війни. Звідси його інтерес до козацтва й Хмельниччини.
У статті «Причинки до оцінення поезій Т. Шевченка» (1881 р.), розглядаючи поему Шевченка «Гайдамаки», Франко вів мову про подібність гайдамацького руху з козацьким повстанням середини XVII cт.: мовляв, гайдамаччина тліла ще від часів Хмельницького. Письменник вивчав творчість Кобзаря, навіть збирався писати про неї дисертаційну роботу. Не міг він не знати поезій Шевченка, де той критично говорив про Хмельницького. Правда, Франко намагався не звертати на них увагу.
Він, як і багато українських інтелектуалів кінця ХІХ ст., критично поставився до поглядів пізнього Куліша щодо козацтва. 1882 р. Франко у львівському журналі «Світ» опублікував рецензію «Хуторна поезія П. А. Куліша», де став на захист Хмельницького. Письменник не погоджувався із Кулішевими заявами щодо дволикості Хмельницького, із звинуваченнями в тому, що гетьман «козацькими дітьми платив Орді за дружбу, моливсь мощам і радився з відьмами» тощо. «...Не один із нинішніх дипломатів під зглядом дволичності й десятьох Богданів заткне за пояс, — писав
