Богдан Хмельницький. Легенда і людина - Петро Кралюк

Щодо простого козацтва, то до нього Кобзар ставився зі співчуттям. Дотримуючись такого підходу, Шевченко вкрай негативно оцінював постать Богдана Хмельницького, вважаючи, що той здійснив найбільший злочин в історії України, пішовши на угоду з московським царем.

Позиція Куліша у цьому питанні була дещо іншою. Він трактував Хмельницького як антигероя. Але не тому, що той представляв козацьку верхівку і приєднав Україну до Московії. Хмельницький — це породження анархічного, антицивілізаційного козацтва. І вже це дає підстави оцінювати його негативно. Щодо Переяславської ради, яка для Шевченка була великим злом, то для Куліша, як зазначалося, вона теж зло. Але зло корисне, бо воно дало можливість хоч якось цивілізувати анархічну козацьку масу.

За що ми любимо Богдана? Хмельницький в українському національному дискурсі

Попри шанобливе ставлення представників українського національного руху до Шевченка і його творчості, негативні характеристики, що давав Кобзар Хмельницькому, як правило, не сприймалися ними. Переважно ці характеристики просто ігнорувалися. Тим паче, що давалися вони в поетичних творах, а не в наукових. Це можна було списати на емоційність поета, його недостатню компетентність у цьому питанні.

Микола Костомаров

Складніше було з Кулішем. Його антикозацькі й антибогданівські тези отримали наукове обґрунтування. Проігнорувати їх було складно. Тому Куліш зазнав критики з боку українських діячів, які не сприйняли його позицію. Виховані переважно на козацькій та прокозацькій лектурі, сформовані в умовах культури імперської Росії, де образ Хмельницького героїзувався, а позитивне ставлення до нього вважалося виявом лояльності, ці діячі не могли відмовитися від Богдана. Більше того, намагалися вписати цього відомого козацького гетьмана в систему української національної ідеології, яку вони ж і творили. Хмельницький лишався для них героєм. Хоча, з іншого боку, вони прагнули дистанціюватися від твореного росіянами образу козацького гетьмана як «возз’єднувача Русі».

Будинок у слободі Юрасівка, в якому народився М. Костомаров

Безперечно, велику роль у творенні позитивного образу Хмельницького в свідомості українофілів відіграла згадувана монографія Костомарова «Богдан Хмельницький», яка стала науковим бестселером. Уже говорилося, що її високо оцінював Шевченко. Зрештою, не лише він. При написанні цього тексту Костомаров уміло поєднав талант науковця й письменника. Твір читається як художній текст, де автор уміло вмонтовує вигадані ним монологи й діалоги.

Не останню роль відіграло й ім’я автора цього бестселеру.

Микола Костомаров (1817–1885)[308] належав до чільних діячів українського національного руху ХІХ ст., відомий був як історик, письменник, етнограф. Вважався одним із лідерів Кирило-Мефодіївського братства. Народився він на теренах Слобожанщини, у Острогозькому повіті, населеному переважно козаками. Звідси, імовірно, його інтерес до історії козацтва.

Старий корпус Харківського університету

Костомаров закінчив Харківський університет, під час навчання в якому зацікавився історичними студіями. У 1844 р. захистив магістерську дисертацію «Про історичне значення руської народної поезії». Після її захисту працював учителем гімназій у Рівному та в Києві, а у 1846–1847 рр. викладав у Київському університеті. З 1843 р. Костомаров починає працювати над своїми головними творами «Богдан Хмельницький» і «Бунт Степанка Разіна» («Бунт Стеньки Разина»). Ці монографії ніби мали висвітлити ключові моменти історії російської та української козацьких спільнот. Так, у 1844 р., працюючи в Рівненській гімназії, Костомаров здійснив подорож Волинню, побував у Кременці, Вишнівці, Почаєві та Берестечку. За його визнанням, здійснюючи ці подорожі, він шукав матеріали для «історії козацької революції»[309].

Однак широкі плани вченого були перебиті арештом в 1847 р. за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського братства. Після річного ув’язнення у Петропавлівській фортеці Костомаров був засланий до Саратова.

У 1856 р. новий цар Олександр ІІ амністував Костомарова. Останній був звільнений від поліцейського нагляду й отримав право публікувати свої праці. Майже одночасно побачили світ монографії «Богдан Хмельницький» та «Бунт Сепанка Разіна». Перша — в 1857 р., друга — у 1858 році.

Услід за козацькими літописцями Грабянкою та Величком, Костомаров вважав Хмельницького головним героєм української історії. Навіть більше — одним із головних персонажів історії російської.

Звісно, вчений при розгляді Хмельниччини не обмежився творами Грабянки й Величка, а також Літописом Самовидця, який теж широко використовував. Скористався він і широким колом доступних йому джерел, зокрема творами польських авторів другої половини ХVII ст. Але основні концептуальні засади Костомаров узяв від Грабянки й Величка, на яких часто посилається.

На початку твору, аналізуючи причини Хмельниччини, автор цитує цих літописців, які спеціально говорили про звірства поляків, їхню наругу над українцями. При цьому зазначає: «...без стриму виливалась шляхетська злоба на руський (в оригіналі — русскій) народ за те, що тому не по душі було шляхетське панування»[310]. Не оминає Костомаров і конфлікт між Чаплинським і Хмельницьким. Але цю подію розглядає як привід, що підштовхнув козацького ватажка до повстання.

Саме повстання Костомаров описує дуже детально. При цьому хоча й говорить про темні сторони Хмельниччини, використовуючи зокрема Літопис Самовидця, все ж намагається представити козацького вождя в позитивному світлі. Він також спеціально звертає увагу на контакти Хмельницького з Московією.

Титульна сторінка першого видання монографії М. Костомарова «Богдан Хмельницький»

Можна говорити про помітні антипольські й проросійські аспекти книги. Особливо це кидається в очі при описі Переяславської ради, яку автор вважає переломною подією в історії Хмельниччини. Перед цією радою козацький вождь звертається до полонених під час Батозької битви поляків, котрих відпускає за викуп. «Тепер, панове поляки, — говорить він, — мені здається, що ми уже навіки розлучимося, тому ви не будете наші, а ми ваші; цієї втрати ви ніколи не зможете собі повернути, так й ми теж ніколи не покажемо схильності до повернення. Не наша вина, а ваша, тому й виніть самих себе,