Богдан Хмельницький. Легенда і людина - Петро Кралюк
За життя письменника роман «Князь Єремія Вишневецький» так і не був опублікований, хоча Нечуй-Левицький пропонував його редакціям низки часописів, зокрема «Київській старовині», «Ділу» тощо. Проте редакції не хотіли його друкувати. Справді, роман не став вражаючим історичним полотном, де були б показані часи Хмельниччини. Вперше побачив він світ аж у 1932 р. у Харкові[316].
Володимир Антонович
Одним із продовжувачів Костомарова був Володимир Антонович (1830–1908)[317], котрий відомий як історик та археограф. З 1863 р. він став секретарем, а у 1864–1880 рр. — головним редактором «Тимчасової комісії для розгляду давніх актів» при канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора. Під його редакцією вийшло 9 томів «Архива Юго-Западной Росии», де було вміщено чимало важливих документів, що стосувалися української історії, в т. ч. документи з історії козаччини.
З 1878 р. Антонович став професором російської історії Імператорського університету Святого Володимира. Брав участь у роботі різноманітних наукових установ. У 1873–1876 рр. був членом Південно-західного відділу Російського географічного товариства, а в 1875–1876 рр. — його головою. Цей «український» відділ географічного товариства перетворився в інституцію, де зосереджували свою діяльність представники українського руху. З 1881 р. Антонович був також головою Історичного Товариства Нестора-літописця. З 1901 р. став членом-кореспондентом Російської академії наук. Тривалий час вчений стояв на чолі українського громадського життя, очолював стару Київську громаду.
Володимир Антонович — автор понад 300 наукових праць з історії, археології, археографії та етнографії України. Помітне місце займають роботи з історії козаччини. Концентрований виклад поглядів на козаччину вчений подав у книзі «Про козацькі часи на Україні», що побачила світ у Чернівцях у 1897 р. Оскільки це видання вийшло без купюр російської цензури, то воно достатньо адекватно передавало погляди вченого.
На думку Антоновича, кожна нація має певну провідну ідею. Для росіян — це абсолютизм, для поляків — аристократизм. Для українців — вічевий, широкий демократизм[318]. Вчений вважав, що справжній демократизм так і не був впроваджений в Україні. І на це були причини не стільки зовнішнього порядку, скільки внутрішнього. Без достатнього рівня культури народу історія його буде йти не так. «Геть трудніш... — писав вчений, — впровадити в життя демократичний принцип. На те, щоб принцип демократизму набрався переважної
сили і значення, треба, щоб громадська маса досягла високого ступеня культурного розвитку та щиро переконалася у правдивості ідеї; треба ще й з-поміж усіх громадських станів великих особистих жертв на користь ідеї. При низькому ступені культури, коли над громадськими інтересами панує переважно особиста вигода окремих людей та станів, демократія не має способу розвинутися та взяти гору. Доказ на це подає нам найяскравіший момент в історії козаччини — Хмельниччина, коли історичні обставини сприяли найліпше, одначе ж увести в життя провідну ідею українського народу не довелося, бо на те не стало культурного розвитку, переконань та витривалості»[319]. У цьому Антонович бачив чи не головну проблему України: «Трагічна розв’язка історії України викликана тим, що український народ ніколи не міг виробити ані ґрунтовної цивілізації, ані міцної власної дисципліни; бо ті, що ставали на чолі його та бралися піклуватись народною долею, мали у собі вельми недостатній запас культури»[320].
Вчений при розгляді історії українського козацтва посилався на чинники соціального характеру[321]. Соціологічний підхід переважає в Антоновича й при поясненні причин Хмельниччини. Він акцентує увагу на кріпацтві як на основному чиннику козацького невдоволення. До суттєвих причин вчений відносить зміну торгових потоків, коли почали цінувати зерно (відповідно, зросла ціна чорноземів). Це стало причиною експансії польської шляхти на терени України й витіснення звідси козацтва. Окрім того, Антонович ще виділяє чинник культурного характеру — церковну унію 1596 року.[322]
Соціологізм дає про себе знати й при характеристиці Хмельницького. В Антоновича діяння цього козацького провідника постають як вияв волі народних мас. «Польські історики повстанню Богдана Хмельницького надають характер помсти за особисту образу, — писав Антонович (хоча легенду про особисту помсту Хмельницького культивували й козацькі літописці). — Очевидячки, такий погляд непевний: не може один чоловік учинити революції. Треба, щоб уся народна маса була покривджена, щоб усі відгукнулися на зазив одного чоловіка до повстання»[323]. Антонович, як і Костомаров, позитивно характеризує Хмельницького. Вважає його талановитим організатором і полководцем[324].
Іноді вчений, здійснюючи апологію козацького гетьмана, вдається до «гаданої історії». Він писав, що в Хмельницького було «бажання утворити федерацію південно-слов’янських і неслов’янських народів під протекторатом турецького султана. Коли б до Семигорода та Молдавії прилучили ще Україну, утворились би немов великі придністровсько-дунайські злучені держави, які не потребували б і дуже великої військової запомоги, бо головний ворог цих народів — турки — не займав би їх, султан був би же їх протектором. Але ж федерація — устрій дуже гарний, дуже прогресивний, та вимагає й великої освіти, самопізнання для того, щоб її завести. Такі федерації, як Швейцарія, американські держави, добре поставлені через те, що народи, які складають ці федерації, стоять на високому ступені розвитку. На Україні ж цього зробити, здається, не можна було»[325]. Насправді фактів, які б давали підстав говорити про прагнення Хмельницького до творення такої федерації, немає. Це, радше, домисли самого Антоновича.
Михайло Грушевський
Антонович ніби виправдовував Хмельницького, вказуючи на те, що йому, як репрезентанту народних мас, доводилося діяти в умовах, коли ці маси не мали відповідної культури — і це так чи інакше вело до «недотепності».
Однак, даючи позитивну характеристику Хмельницькому, вчений був стриманий, коли оцінював його як політика. На його думку, цей козацький вождь так і не
