Богдан Хмельницький. Легенда і людина - Петро Кралюк
До найвідоміших учнів і продовжувачів Антоновича належав Михайло Грушевський (1866–1934)[327]. Народився він у м. Холмі (тепер територія Польщі) у вчительській родині. Вищу освіту здобув на історико-філологічному факультеті Університету Святого Володимира в Києві, де його наставником був Антонович. У 1894 р. Грушевський захистив магістерську дисертацію і був запрошений до Львівського університету, де очолив новостворену кафедру «всесвітньої історії зі спеціальним оглядом на історію Східної Європи». Там він почав викладати історію України, розробляючи її оригінальну схему й відділяючи її від історії Росії.
Займався Грушевський також громадсько-політичною діяльністю. Після Лютневої революції 1917 р. очолював Українську Центральну Раду (березень 1917 — квітень 1918 рр.). Після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р. відійшов від активної політичної діяльності. У березні 1919 р. емігрував до Чехо-Словаччини. Жив у Празі, потім у Відні.
У 1923 р. Грушевський стає академіком Всеукраїнської академії наук. Наступного року з дозволу радянського уряду повертається в Україну, де зосередився на науковій роботі.
Переслідування діячів української культури, які розпочалися в кінці 1920-х років, не оминули Грушевського. У березні 1931 р. його арештували. Але засудження відомого вченого, якого добре знали в радянській Україні та за кордоном, могло б викликати небажаний резонанс. Грушевського відпустили. За офіційною версією він помер у Кисловодську після хірургічного видалення карбункулу. Така операція не є складною і рідко закінчується смертю пацієнта. Тому існує підозра, що Грушевський спеціально був доведений до смерті на операційному столі. Подібні речі широко практикувалися в Радянському Союзі, щоб спровадити на той світ небажаних людей.
Після себе Грушевський залишив понад 2 тисячі творів — переважно історичного й політологічного характеру. Найбільш відомими його працями є «Історія України-Руси» та «Історія української літератури», в яких розглядається політична й культурна історія України, починаючи з найдавніших часів і закінчуючи серединою ХVII ст.
Титульна сторінка «Історії України-Руси»
Вчений чимало уваги приділяв козацькому феномену. Завершальні томи його «Історії України-Руси», починаючи з 7-го включно, були присвячені висвітленню історії цього явища. Грушевський давав достатньо об’єктивну картину історії козацтва. Звертав увагу як на розбійництво козаків, так і на те, що вони цей свій розбійницький промисел запозичили в татарських нападників. При розгляді цих питань вчений чимало взяв від пізнього Куліша, праці якого високо цінував, зокрема «Історію возз’єднання Русі»[328].
Вказуючи на негативні сторони козаччини, Грушевський намагався її виправдати. Вважав, що козацька стихія, яка, на перший погляд, виглядає руїнницькою, насправді таїла в собі творчу енергію, більшу, аніж польсько-шляхетський елемент[329].
Грушевський дотримується думки, що козацькі повстання й Хмельниччина мали комплекс причин — як соціального, так і культурно-ідеологічного характеру. Ці причини непросто поєднувалися. Певну роль відігравали й суб’єктивні чинники.
Ведучи мову про останні, дослідник звертав увагу на психологічні особливості Хмельницького. Прагнув, наскільки це можливо, дошукатися його «автентичного образу», позбавленого міфологічних нашарувань. «Особиста біографія Хмельницького, — писав він, — не стільки-ж бідна реальними, безсумнівними фактами, наскільки безмірно багата леґендою, що окрила його по горячим слідам першого наступу на широкій арені і зробила улюбленим героєм всяких переказів і видумок, а далі й поетичних та белєтрестичних утворів»[330]. Із цими міркуваннями вченого не можна не погодитися. Справді, інформація про діяльність Хмельницького до повстання є вкрай скупою. А ті факти, що дійшли до нас, не завжди є певними. Зрештою, чимало моментів біографії козацького провідника вже в повстанський період, коли на нього зверталася увага, теж виявилися «в тіні».
У Грушевського не зустрінемо ідеалізацію Хмельницького. Він характеризував його як скриту людину, що звикла бути актором й приховувати свої наміри[331]. У особі Хмельницького вчений не бачив провідника, який мав чіткий план дій, ясну мету, до якої він йшов. Радше, це актор, котрий намагався пливти за течією й користуватися обставинами. Саму ж Хмельниччину, принаймні її початок, історик називав авантюрою.
Грушевський відзначає позитивні риси Хмельницького, його таланти. Але й тут маємо амбівалентну характеристику: мовляв, він «був досвідченим та вмілим воїном і взагалі людиною дуже талановитою, але імпульсивною, без великої витримки й наполегливості. Обдарований полководець, геніальний... адміністратор, умілий політик-дипломат, він не здатний був до створення й послідовного проведення планів, які були спрямовані далеко в майбутнє, тим більше, що й сам він не підіймався над рівнем політичних і суспільних поглядів середовища, яке зростило його[332]. Даючи таку характеристику Хмельницького, Грушевський мав рацію. Саме такий образ вимальовується на основі відносно широкого кола джерел, які дійшли до нас із часів Хмельниччини або були написані незадовго після неї.
Грушевський загалом дав об’єктивну картину Хмельниччини. Також створив адекватний образ її вождя. Правда, ця об’єктивність і адекватність виявилася не такою вже й потрібною для українського соціуму, який, переживаючи активну фазу модерного націотворення, потребував героїв. А міфологізований образ Хмельницького непогано задовольняв цю потребу.
Грушевський, як і Антонович, стримано оцінює державний потенціал Хмельниччини: «...в сфері державної політики величатись Хмельниччині трудно — не вважаючи, що в її державнім осередку не бракувало ні розумних голів, ні блискучих ідей. Пояснюю се собі, по-перше, недостачею ясного політичного пляну, державної ідеї, політичного проводу — відсутністю хазяїна політики. Ріжні настрої й орієнтації стрічались і перехрещувались, боролись і навзаєм нейтралізувались. Та купка «бувших людей Річпосполитої», до котрої належав і сам гетьман і його найближчі товариші з повстання, що мали найбільший вплив на справу, — може, найменше були здатні творити новий державний лад. Творити нове взагалі трудно; коли людині навіть здається, що вона творить нове, в дійсності вона найчастіше повторює вже їй знане — з деякими тільки змінами і поправками»[333]. Не можна не погодитися з цими міркуваннями вченого.
