Богдан Хмельницький. Легенда і людина - Петро Кралюк

«Виступаючи на історичну арену України, — писав вчений, — Хмельницький найперше знайшов притулок і допомогу в запорізькій Січі, у низових козаків. Позбавлений маєтку, дружини, неповнолітнього сина, осміяний на сеймі, кинутий до в’язниці й засуджений до страти, Хмельницький з сином Тимофієм на початку грудня 1647 року втік з в’язниці в Запоріжжя»[351].

Яворницький зображений на картині Іллі Рєпіна «Козаки пишуть лист турецькому султану» писарем, у центрі картини

Пишучи про Хмельниччину, Яворницький переважно звертав увагу на події 1648–1654 рр., детально описуючи їх. Щодо його оцінок цих подій, то вони багато в чому збігалися з оцінками козацьких літописців. Не міг дослідник оминути й Переяславську раду. «Воюючи протягом восьми років за волю й самостійність своєї вітчизни, — писав він, — Хмельницький врешті переконався, що Україні самій не втримати своєї самостійності, тому визнав за ліпше віддатись «у протекцію» могутнього володаря і зупинив свою увагу на московському цареві, «східному православному монархові»[352].

Загалом ставлення Яворницького до Переяславської ради стримане. Він не вдається до апологетики, описуючи цю подію. Більше того — навіть спеціально звертає увагу на те, що Хмельницький так і не зміг порозумітися із запорізьким козацтвом щодо питання протекції Московського царства. Ймовірно, дослідник цю подію вважав вимушеним кроком, на який пішов гетьман. Останній же, на думку Яворницького, боровся не за «возз’єднання Русі», а за самостійність України.

Андріан Кащенко

Думка, що Хмельницький був самостійником, поступово утверджується в українській літературі. Це бачимо в творчості Андріана Кащенка (1858–1921)[353] — автора популярних оповідань про козацтво. Народився він на теренах Катеринославської губернії в дворянській сім’ї, яка мала козацьке походження. Високої освіти так і не отримав. Навчався в гімназії, яку покинув, потім — у юнкерському училищі. Певний час служив офіцером, пізніше — чиновником на залізниці. Вільний час переважно використовував, щоб писати твори на козацькі теми. З-під його пера вийшла низка оповідань та повістей. Основна праця Кащенка «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове» користувалася великою популярністю. У ній автор зумів органічно поєднати науково-популярний виклад з художністю.

Чимало уваги в «Оповіданнях...» Кащенко приділив Хмельниччині. У дусі козацьких літописців, передусім Самовидця, він малює причини цього явища:

«Польща ні з ким не воювала, козаки були їй не потрібні, й вона дедалі дужче пригнічувала реєстровців. Польська старшина, поставлена над ними, обернула кріпаків майже на своїх гайдуків; українські ж селяни на той час зрештою стали кріпаками; жага помсти за ці кривди пекла козацькі серця; селянство ж, хоч здавалося і покірно стогнало в польському ярмі, та потайки гострило ножі й на панів і на орендарів їхніх маєтків — жидів.

Не звикле до праці польське панство не хотіло господарювати в своїх маєтках і віддавало їх в оренду жидам, а ті орендарі, прибравши до своїх рук землі, річки, озера, корчми, перевози, греблі й навіть, як свідчать народні думи, церкви, обирали селян до останку й ставали власниками самих селян, а це було чи не найбільшою образою для наших людей...»[354]

Описуючи події Хмельниччини, Кащенко прагне не відступати од відомих фактів. Немає в нього відвертого русофільства й апологетики православ’я. Письменник стримано й небагатослівно говорить про Переяславську раду: «8 січня року 1654-го після військової ради, що відбулася в Переяславі, Україна перейшла під руку московського царя Олексія Михайловича й прилучилася до Росії як автономна країна зі своїм власним військом у 60 000 козаків»[355]. Можна сказати, що ключовими словами в цьому реченні є «автономна країна».

Загалом говорячи про апологетичну лінію Хмельниччини в українській літературі ХІХ — початку ХХ ст., простежуємо певну її еволюцію. Узявши з козацької літератури думку, що Хмельницький та Хмельниччина стали великим благом для українців, оскільки визволили їх із польської неволі та возз’єднали з єдиновірними росіянами, українські автори з часом відійшли від трактування цього возз’єднання як речі корисної та необхідної. Ведучи й далі мову про визвольну місію Хмельницького, про позитивний характер його діяльності, вони почали вважати, що кінцевий результат цих діянь виявився «не таким». Відповідно, почали з’являтися думки, що Хмельницький хотів побудувати Українську державу або хоча б українську автономію, але це йому не вдалося — в силу різних причин. Таким чином, Хмельниччина, яка до того часу активно використовувалася в російсько-імперському пропагандистському дискурсі, тепер отримала українське національне забарвлення.

(Не)Богдан: образ Хмельницького в польському національному дискурсі

Ю. Брандт. «Хотинська битва» (1867)

Річ Посполита в першій половині XVII ст. перетворилася в одну з найсильніших європейських держав. У той час більшість центрально- й західноєвропейських земель були виснажені важкою Тридцятилітньою війною (1618–1648). Іспанія, що створила велетенську колоніальну імперію, вступила в стадію занепаду, поступово втрачаючи вплив і території. Те саме можна сказати й про Османську імперію. У 1621 р. вона зазнала поразки у Хотинській битві від військ Речі Посполитої. Туреччина вже не видавалася такою могутньою й переможною, як це було раніше. Московія не могла оговтатись від «смутних часів».

Уникнувши участі в Тридцятилітній війні, експортуючи великі об’єми сільськогосподарської продукції, передусім зерна, в країни Європи, Річ Посполита перетворилася в заможну країну. Була вона й великою геополітичною потугою, з якою доводилося рахуватися на Європейському континенті.

Звісно, ця країна мала проблеми внутрішнього характеру, про які йтиметься далі. Але за часів правління короля Владислава IV (1632–1648) здавалося, вони були вирішені — принаймні частково. Козацька «ребелія» вгамувалася, втратили свою гостроту релігійні конфлікти між православними, з одного боку, й уніатами та католиками, з іншого. Владислав навіть мав плани посилити королівську владу.

1648 рік, коли почалося повстання під проводом Хмельницького, несподівано став роком катастрофи для шляхти Речі Посполитої. Ця подія закономірно не могла не викликати великого резонансу в польському шляхетському середовищі.