Богдан Хмельницький. Легенда і людина - Петро Кралюк

захоплення козацькою старовиною, популяризував український фольклор та музику. Проводив думку, ніби поляки й українці мають спільний корінь, є нащадками літописних полян. Розділення ж полян на польських та українських відбулося в результаті варязької експансії. Поляни, вважав Падура, загалом були народом спокійним та лагідним, а буйність і дикість їм прищепили нападники-коси, які приходили з Кавказу і від яких ведуть родовід козаки. Але й у козацькому середовищі домінують ідеї свободи й республіканства, що відрізняє українців від росіян і зближує з поляками.

Війну під проводом Хмельницького поет вважав великим нещастям для України, а образ самого гетьмана трактував негативно. Це бачимо в його розвідці «Українські козаки»[364], де Падура розглядає геополітичне становище Речі Посполитої перед козацьким повстанням, веде мову про намагання Венеціанської республіки залучити до війни з Туреччиною Польщу, про участь у цих політичних іграх Хмельницького. Звісно, згадує він і про образи козацького гетьмана поляками. Хоча вважає їх приводом, а не причиною повстання. Говорить й про саме повстання, акцентуючи спеціально увагу на спілці українських козаків та кримських татар. Чимало уваги Падура приділив питанню підпорядкування України московському цареві. На його думку, важливу тут роль відіграв конфесійний чинник — єдиновірство з козаками зверхника Московії. Але це підпорядкування нічого доброго українцям не дало. Падура писав (не без іронії!): «Тішилися відразу українці, що опинилися під єдиновірним царем, але та радість недовго тривала. Почали вимагати московські духовні, аби українські попи та ченці перейшли під митрополита московського, аби всі обряди релігійні за московськими звичаями відбувалися, дітей хрестили по-новому, і зрештою, щоб київський митрополит відступився від патріарха царгородського. Тому після радощів настав смуток»[365]. Далі Падура говорить про утиски, які чинили московіти українцям різних станів, і робить висновок: «Україна втратила все»[366].

У цього автора зустрічаємо таку характеристику Хмельницького: «Це була людина без будь-якої релігії, науки, здібностей; він не хотів нічого мати більше, окрім чигиринської булави та горілки; чогось прагнути більше не хотів і не вмів. Віра для нього була лише пунктом для угоди, свобода — гаслом, а не метою; ватаги його були, наче пси, для пошуку здобичі. Завдяки цьому здійснював грабунки, чинив розбої, нищив та пив». Далі Хмельницький порівнювався з Гонтою: «розум однаковий у обох, звичаї ті самі, їхні діяння були для краю згубними, наслідки цих діянь подібними». Зрештою, Падура жалкує, що Хмельницький не скінчив своє життя від руки ката, як Гонта[367].

Незважаючи на таке негативне ставлення до козацького гетьмана, серед представників української школи в польській літературі знайшовся автор, який не вдавався до подібних оцінок. Ним був Михайло Чайковський (відомий також під іменем Садика Паші) (1804–1886)[368]. Надзвичайно колоритна фігура!

Михайло Чайковський

Як політичний і військовий діяч Михайло Чайковський зумів «наслідити» в історії багатьох народів — Польщі, Росії, Сербії, Болгарії, Румунії, Туреччини. Однак його любов’ю була Україна, де він народився й скінчив життя. Також Чайковський зарекомендував себе як плідний і талановитий письменник, у творчості якого помітне місце займали твори на козацьку тематику.

На Історичному конгресі в Парижі 1835 р., назвавшись козаком, він виступив із доповіддю «Яким був вплив козаків на літературу Півночі і Сходу», де йшлося про значення українського козацтва для європейської літератури. У згаданій доповіді Чайковський твердив, що козацька Україна є досконалим втіленням справжнього слов’янського духу. Говорив Чайковський і про те, що козацька ідея спричинила відродження новітньої польської та російської літератури, апелюючи при цьому до творів Богдана Залеського та Кондратія Рилєєва. Чайковський позитивно оцінював козацьких гетьманів — не лише Івана Мазепу, який став героєм творів багатьох поетів-романтиків, але й Хмельницького.

Позитивна характеристика Хмельницького зустрічається також у творах польського історика Людвіка Кубалі (1838–1918), який досліджував життя й діяльність козацького гетьмана. Чим був викликаний інтерес цього історика до постаті Хмельницького? Певно, не останнім чинником була революційна діяльність цього автора. Він брав участь у польському Січневому повстанні, очолював у 1863 р. поліцію повстанців у Кракові. За це австрійська влада засудила його до п’яти років ув’язнення. Правда, в 1866 р. Кубалю амністували. Взагалі в різних бунтарів, революціонерів спостерігався інтерес до Хмельницького. Та, можливо, спрацювало не лише це. Кубаля походив із регіону (народився він на території нинішнього Лімановського повіту в Польщі), де проживали лемки-русини, які етнічно були ближчими до українців, ніж до поляків. Навіть прізвище цього історика, радше, свідчить про його лемківське, а не польське походження. Більшу частину свого життя Кубаля прожив у Львові. Тут йому вдалося (правда, не без труднощів) влаштуватися на роботу гімназійним вчителем.

Людвік Кубаля

Ще перебуваючи в ув’язненні, Кубаля почав писати роботи, які стосувалися історії Русі-України. У 1880–1881 рр. він видав у Львові два томи «Історичних нарисів»[369], частина яких стосувалася історії Хмельниччини. Це — «Облога Львова у 1648 р.», «Король Ян Казимир», «Облога Збаража», «Битва під Берестечком», «Московська війна 1654–1655 років», «Шведська війна у 1655 і 1656 роках», «Бранденбурзька війна та наїзд Ракоці в 1656–1657 роках» та інші. Певний стосунок до Хмельниччини мала й двотомна праця Кубалі «Єжи Оссолінський» (1883)[370].

Генрик Сенкевич

Завдяки працям Кубалі в польській історіографії була витворена широка панорама Хмельниччини. Її провідника історик порівнював із вождем англійської революції середини XVII ст. Олівером Кромвелем. Порівняння це не було чимось новим — воно зустрічалося в автора XVII ст. П’єра Шевальє. На думку Кубалі, Хмельницькому довелося діяти в набагато складніших умовах, аніж Кромвелю, оскільки гетьман не мав у своєму розпорядженні освіченої інтелігенції й засобів сформованої держави. Необхідно було створити військо, фінанси, державне господарство, адміністрацію, дипломатичну службу. Хмельницький мусив добирати й вчити людей. Була то людина, вважав Кубаля, надзвичайних вимірів, він навіть переступав межі збагненного.

Таку оцінки Хмельницького не могла прийняти ні польська спільнота, ні польська історіографія. Опонентом Кубалі став Францішек Равіта-Гавронський (1845–1930)[371], який у 1906 та 1909 рр. опублікував двотомну монографію про козацького гетьмана[372]. У ній Хмельницький поставав як людина, позбавлена високих ідей, честолюбна й хитра.

Одначе праці Кубалі стали