Богдан Хмельницький. Легенда і людина - Петро Кралюк

Ярема Вишневецький

Звернемося до творів художнього характеру, написаних у середині XVII ст. Варто відзначити, що культурний рівень тогочасної шляхти Речі Посполитої був відносно високий. Шляхтичі навчалися як у різноманітних школах краю (католицьких, протестантських і православних), так і за кордоном. Для них показником культурності вважалося знання латини. Вивчення ж у школах цієї мови переважно здійснювалося на основі класичних текстів, у т. ч. поетичних. У Речі Посполитій тоді існувала мода віршоманії, коли майже у кожній рукописній збірці, окрім прозових описів битв, сеймових промов, промов на весіллях, хрестинах, похоронах, зустрічаємо вірші, пісні, памфлети, сатири, епіграми, епітафії. Чимало з них (і це закономірно!) стосувалося Хмельниччини.

Іван Франко спеціально збирав та аналізував такі твори. У 1898 р. він опублікував дослідження «Хмельниччина 1648–1649 років у сучасних віршах»[356]. Відзначаючи невисоку художню вартість цих текстів, Франко говорить, що вони мають свою вагу для розуміння відносин, поглядів, настрою і уподобань того часу.

Матеріал, зібраний ним, показує, що чимало цих віршів були присвячені Яремі Вишневецькому. Руський князь, що піднявся на оборону Речі Посполитої від козацької «ребелії», в очах шляхти став великим героєм. Своєю славою він затьмарив інших, у т. ч. короля Яна Казимира, ставлення до якого з боку шляхетських авторів не було однозначним. Натомість Хмельницький переважно трактувався як антигерой.

У розглянутих Франком віршах є спроби проаналізувати причини Хмельниччини. Автори цих творів керувалися стереотипами, поширюваними у шляхетському середовищі. Але попри те чимало віршів відображували реальний стан речей. Наприклад, автор вірша «Щось написано нового в році тисяча шістсот шістдесят другому» осуджує шляхту за моральну деградацію, порушення законів, розкрадання державних коштів, небажання магнатів сплачувати податки і т. ін.[357]. Окрім чинників соціальних, деякі автори вказують на етнічні й релігійні причини Хмельниччини, трактуючи її як війну Русі проти Польщі й православних проти католиків.

Автор сатиричної поеми «Сатир підгорський, що з’явився 1654 року», будучи прихильником шляхетської «вольності і рівності», вважає, що важливою причиною козацького повстання була шляхетська зажерливість, ігнорування шляхтою потреб селян, а також їхня приязнь із євреями.

В одному анонімному вірші, який, на думку Франка, був укладений католицьким священнослужителем із середовища нижчого духовенства, автор вважає Хмельницького даним від Бога бичем «за розкіш і захланність магнатів, на утиски, кривди та силування підданих»[358].

Загалом же більшість шляхетських авторів характеризували козацького провідника як зрадника, кровожерливого тирана, хлопа й голяка. Львів’янин Бартоломей Зиморович, який був свідком облоги козаками Львова, вважав Хмельницького людиною «ганебного походження, лукавого розуму». Автор епітафії на смерть козацького гетьмана жалкує, що той помер у ліжку, а не на шибениці[359]. Такі негативні характеристики стали нормою й утвердилися в польській літературі.

«Загалом, — писав Франко, — події 1648 р. викликали серед польської шляхти великий упадок духу. Правда, єзуїтське виховання не допустило до того, щоб суспільність добре застановилася над собою і своїми хибами і подумала про їхню поправу. Єзуїти гриміли на казальницях, що отся війна — кара Божа за гріхи, але квапилися зараз додавати, що Бог, покаравши грішних, зараз змилується і знівечить поганий знаряд своєї кари — збунтоване хлопство»[360].

Правда, з часом змінився характер шляхетської літератури про Хмельниччину. «Війна 1649 року, — вказує Франко, — в значній мірі затерла те перше гнітюче враження. За приводом князя Яреми поляки ставили чоло козакам, змірялися з ними у всіх родах бою і побачили, що можуть устоятися. Міняється характер віршів. Замість плачу, нарікання, докорів та проклять бачимо спокійне оповідання подій, віршовані дневники і реляції»[361].

У польській літературі утвердилася думка, що Хмельниччина була бунтом хлопів проти панів, анархічної некультурної сили проти сили цивілізованої. Вона, про що вже говорилося вище, трактувалася як «війна домова», тобто громадянська. Відповідно, головний бунтар, який очолив цей суспільний рух, характеризувався негативно. Хоча іноді, попри ці негативні характеристики, звертається увага на військовий талант Хмельницького, його хитрість і розум.

Певну переоцінку в польській літературі козаччини, котра розглядалася переважно як ворожа сила, спробували зробити в першій половині ХІХ ст. представники української школи в польській літературі (Антоній Мальчевський, Северин Гощинський, Юзеф Богдан Залеський, Юліуш Словацький, Міхал Ґрабовський та інші)[362]. На той час колишня Річ Посполита перестала існувати. Частина земель цієї держави з її столицею Варшавою опинилася в складі імперської Росії. Проте польські шляхтичі сподівалися, що їм вдасться вибороти незалежність і що в цьому їм допоможуть українці, зокрема українські селяни. Це було однією з головних причин переорієнтації в польській літературі щодо ставлення до українців, зокрема до козаччини. Представники української школи в польській літературі намагалися позитивно трактувати козаків як союзників поляків у боротьбі з росіянами. Правда, це позитивне ставлення мало вибірковий характер і не поширювалося на особу Хмельницького.

Тимко Падура

Показовою є творчість одного зі знакових представників цієї школи Тимка (Томаша) Падури (1801–1871)[363]. Народився він у містечку Іллінці на Поділлі. У 1825 р. закінчив Кременецький ліцей, де й почав віршувати (паралельно польською та українською мовами). При написанні українських поезій використовував польський варіант латинської абетки.

У своїх творах Падура проводив ідею братання поляків та українців, орієнтуючи їх на спільну боротьбу проти російського царизму. Він брав участь у Листопадовому повстанні 1830–1831 рр., воював у загоні Вацлава Жевуського. У 1830–1832 рр. його ув’язнили. Після поразки повстання поет мешкав у своєму маєтку Махнівці коло Бердичева.

Період найбільшої творчої активності Падури припав на кінець 20-х — початок 30-х років XIX ст. Твори його поширювалися переважно в рукописах. Йому приписують популярну в Польщі та Україні пісню «Гей, соколи...» У ній змальований образ козака, який тужить за рідною стороною — Україною. Популяризації власних творів сприяв сам Падура, що перевдягався «дідом» і мандрував по селах. Він під таким виглядом здійснював далекі подорожі — аж на Лівобережну Україну.

У своїх піснях Томаш Падура висловлював