Нарис історії України. Том 1 - Дмитро Іванович Дорошенко
Так був підготований ґрунт для офіціяльного переходу до польського права, коли руські провінції в 1434 р. зрівняно з коронними, заведено польський адміністраційний і судовий устрій та шляхетську самоуправу.
З українських провінцій утворено було три воєвідства: 1) Руське з чотирьох земель — Львівської, Галицької, Перемишльської й Сяніцької; 2) Подільське (Західне Поділля й Борщівський повіт в Галичині) і 3) Белзське (повіт Цішанівський, Равський, Белзський, Сокальський, частина Жовківського, Камянка-Струмилівського, Бродського, й частина південно-західньої Волині). Окремо залишилася Холмська земля, номінально зарахована до Руського воєводства.
Кожна земля дістала свій виборний земський суд, по деяких землях заведено ґродські (старостинські) суди: в Самборі, Стрию, Городку, Коломиї, Теребовлі, Скалі, Буську, Камянці Подільському, Лятичеві, Белзі, Городні, Красноставі та інш.
Права й привілеї шляхти виявлялись в тому, що вона була зобовязана військовою службою лиш в ділі оборони держави, а не до походів за кордон; шляхта була увільнена від обовязку брати участь в будові замків; вона не несла ніяких податків крім двохгрошового податку з лану; діставала свій власний шляхетський суд і право участи в соймі. Було установлено й провінціяльні шляхетські соймики: для Холмської землі в Грубешові, для Белзської в Буську, для Перемишльської в Мостисках, для Подільської в Камянці, для Сяніцької в Сяніку. для Львівської у Вишні і для Галицької в Теребовлі.
Наслідком зрівнання в правах шляхти українських земель з шляхтою земель коронних маса руського боярства, як висловлюється Грушевський, потонула в польському шляхетському морі. Залишилася тільки категорія шляхти неповноправної, як пережиток руських часів. Під час загальної емансипації шляхти руських земель головна її маса відразу увійшла до категорії повноправної, привілейованої шляхти, але менш заможна, слабше узброєна актами й грамотами, менш активна частина залишилася поза обсягом привілейованого стану. Дехто згодом, процесами й клопотами добився таки шляхетських прав, а більшість так і залишилася в посередньому стані між справжньою шляхтою й селянством. Ця неповноправна шляхта складался з двох категорій: 1) з бояр та шляхти, що сиділи не безпосередньо під королем, а на землях і під владою князів, панів і просто шляхтичів, 2) з бояр та шляхти, що, сидячи безпосередньо під королем, були обтяжені ріжними служебними обовязками: замковими, сторожевими, конюшими та інш. Така неповноправна шляхта залишилася більшими гніздами в околицях Сяніка, в околиці Медики біля Перемишля й навкруги Бару на Поділлі. Вона мала аналогію собі в подібній служебній шляхті під литовським володінням в Овруцькому повіті на Київщині, коло Любеча й Остра на Чернігівщині.
Зрівняна й злита з масою польського шляхетства, живучи під польським правом і маючи раз-у-раз діло з польськими установами, українська шляхта руських провінцій дуже легко піддавалася полонізації. Тільки в більш глухих і далеких від центру околицях, на Поділлі задержала вона своє національне обличчя ще на кілька століть, в своїй масі — принаймні до кінця XVII століття.
Ще на початку XV століття трималися в значнім числі представники старих місцевих родів, їх імена фігурують в ріжних урядових актах, і вони займають іноді урядові посади, виборні або королівські. В XVI столітті, як констатує Грушевський, значних родів, які держалися української народности, в Галичині вже не було, і мало вже було навіть заможнішої шляхти, яка б держалася української народности. Тільки дрібна шляхта, якій незаможність не давала спромоги доступитися вищого рівня освіти й культурности, зберігала свою українську народність, і до неї в XVII столітті прилучилися майже всі ті українські роди, що, розмножившись і підупавши, відсунуті від усього, що несло доходи і впливи, ще не вигасли й не спольщилися протягом XVI віку.
Шляхта Північно-Західніх українських земель — Холмщини і Підляшшя, піддалася полонізації ще швидче, ніж у Галичині, тим більше, що серед неї дуже рано оселилося багато дрібної польської шляхти з сусідніх Мазовії й Малої Польщі.
В той час як руська шляхта, дістаючи права коронної шляхти, дуже вигравала з погляду соціяльного, стаючи в повні упривілейованою верствою, руське міщанство, переходячи під Польщу, могло тільки щось втратити, а не виграти. Діло в тім, що в самій Польщі міщанство не мало особливо блискучих перспектив. Сойми XV століття виносили ухвали, якими міщанам заборонялося володіти землею, а увільнення шляхти від мита за продукти імпорту й експорту наносило велику шкоду інтересам міщанської торговлі й промислу. Позбавлені участи в соймі, міщане були витіснені зовсім з політичного життя. Німецьке право, яке стало ширитись ще за руських часів, а під Польщею стало явищем загальним, вело до тісного обмеження міщан в границях мурів кожного окремого міста, поривало звязок між містом і околишньою людністю. Та найбільший удар українському міщанству при заведенні німецького права наносився тим, що в привілеях на Магдебурзьке право звичайно говорилося, що міські уряди можуть займати тільки католики, а що католиками були лиш німці та поляки, то вони скоро зосередили в своїх руках усю муніципальну управу, обмежуючи русинів в торговлі, в ремеслах, в купуванні будинків, присудах, у відправлюванні церковних обрядів і церемоній.
Становище православної церкви й духовенства так само погіршало, але про це мова буде далі, в огляді церковного життя. Тепер же поглянемо, в якому стані опинилася головна маса українського населення — селянство.
В Галичині так само, як і по інших областях старої України-Руси основною селянською верствою були вільні й економічно самостійні смерди, які сиділи на своїх власних ґрунтах. Поруч них були ріжні категорії селян безземельних, що працювали на чужій землі й тому були обмежені також і в своїх громадських правах. Нарешті існувала категорія невільників-рабів. Економічна й політична еволюція селянства йшла, як знаємо, в тім напрямі, що безземельні й невільні категорії збільшувалися на кошт селян-власників. Селянські землі переходили в руки бояр, які орудували працею людей невільних і напів-вільних. Щодо XIV століття ми не маємо майже ніяких документів, які могли б освітити становище селянської верстви й її еволюцію. Для XV, а особливо XVI століття, ми розпоряджаємо вже багатим матеріялом в формі т. зв. люстрацій королівщин, себто описів королівських маєтків. Ці люстрації переводились на основі соймових постанов і робились з королівського наказу особливими комісіями, які
