Нарис історії України. Том 1 - Дмитро Іванович Дорошенко

мали завданням зревізувати й зложити інвентарі доходів з маєтностей. Так в 1563 р. було переведено люстрацію королівщин в землях Галицькій і Перемишльській, а в 1565 р. на Поділлі, в Сяніцькій землі, Холмській, Белзській і Львівській. В результаті цих ревізій одержано надзвичайно цінний матеріял; зібрано відомості ґеоґрафічні, економічно-господарські, побутові, історичні, зладжено реєстри людности й інвентар доходів; взагалі — маємо картину заселення й господарського стану, а головно — стану сільської людности. Матеріял зібрано не тільки про села королівські, але й про приватні маєтки, якщо права власників цих маєтків на володіння ними не були зовсім певні. Так само описувано колишні приватні маєтки, пізніше виміняні або сконфісковані. Ці матеріяли, що переховуються головно у варшавських та галицьких архівах, були опубліковані головно Грушевським у «Джерелах до історії України-Руси» (1895-1910), почасти Владимирським-Будановим в т. 2, ч. VII «Архива Юго-Западной Россіи», який опублікував між іншим особливо цінний опис Ратенського староства (Холмщина й українське Полісся, верхіввя Припяти) початку XVI в., в цім глухім кутку збереглося багато архаїчних пережитків і вживано ще стародавню термінолоґію. Отже матеріял люстрацій дає нам змогу ясніше уявити собі економічне й правне становище селян не тільки в королівських маєтках, де вони мали змогу більше задержати свій старий побут, але й в маєтках панських та шляхетських.     

В XV столітті колишні невільні й пів-невільні люде, що їх раніше називали закупами, сябрами та іншими іменами, виступають під імям селян тяглих (glebae adscripti), а смерди під імям данників. Процес зміни старих форм пішов у тім напрямку, що становище невільних під польським пануванням покращало, а вільних погіршало, бо все рівнялося по типу безземельного, обтяженого панщиною робітника. Під владою Польщі староруський принцип селянської власности зустрівся з польським принципом, що право власности на землю належить її привілейованому державцеві, князю, шляхтичу, церкві, а селянину прислуговує лиш право користуватися землею. Спочатку видко було певні уступки, певний компроміс, але з часом польське право взяло гору. Право вільного переходу селян з одного господарства на друге помалу обмежується, а потім і зовсім скасовується. В 1435 році шляхта Галицької землі ухвалила, що селянин може вийти лиш раз на рік по Різдві й має дати панові копу грошей, міру пшениці, дві колоди вівса, чотири руські колачі, четверо курей, віз сіна й віз дерева. Давши це все, він міг вільно відійти. Сойм 1505 р., що відбувся в Радомі, постановив, що селянин взагалі не може відійти без згоди свого пана. Поруч із тим селян виключено з загальної юрисдикції й піддано під юрисдикцію пана, на чиїй землі він сидів.

З актів XV віку видно, що скрізь існувала вже панщина хоч ще й невелика: в середньому 14 день на рік. В 1447 році шляхта Холмської землі на своїм соймику в Красноставі ухвалила, щоб селянин, окрім грошового чиншу свойому панові (по пів-гривни на рік) і певного числа продуктів, робив один день на тиждень, а крім того ще два дні на рік: один при сівбі озимій і другий яровій. Понад те мали ще селяне на заклик свого пана, на його харчах, виходити на толоку й робити, «скільки пан схоче і скільки буде треба». Так само селяне були зобовязані поправляти своїм панам греблі й млини, «коли буде треба». Сойм в Торуні 1519 р. постановив, що всі селяне по маєтках королівських і шляхетських мали робити один день на тиждень на короля або на своїх панів. І цей один день був мінімум панщини. Матеріяли з люстрацій показують, що розмір панщини протягом XVI століття усе зростав.

Говорячи про панщизняні повинності, треба мати на увазі певну ріжницю, яка існувала в практиці сел, які були осажені на праві німецькім і на праві волоськім.

В основі устрою сел, осажених на німецькім праві, лежав устрій міст з німецьким правом, тільки що він тут був простіший. Осадник німець або поляк, заплативши певну суму правительству або пану, засновував на певнім місці село «in jure teutonico», як тоді називалося. Він сам діставав привілей на те, щоб бути дідичним війтом в тому селі й побірати з нього певні доходи. Війт ставав ніби другим дідичем: старшиною села й посередником між селом і паном, а також і суддею. Села, осажені на німецькім праві, платили власникові землі тільки чинш. Але з часом пани почали насідати й на ці села, позбавляли війтів їх привілеїв або викупали їх і заводили панщину по цих селах з німецьким правом. Уже в другій половині XVI століття фактична ріжниця між селами старого «руського права» й німецького права майже зникає.

Села волоського права існували в Галичині й на Холмщині. Інші українські землі цього не мали. Волоське право було занесене з Угорщини, з Молдавії й Семигороду, де така форма звісна вже з кінця XII віку. До українських земель її було занесено під впливом Угорщини й її участи в українськім житті XIII-XIV віків, а також самими волохами-колоністами. Найстарша документальна звістка про осаду на волоськім праві в Галичині походить з 1378 р. Осадчий (він на Угорщині називаний «кнез») за певну суму грошей діставав привілей осадити село й бути в ньому дідичним старшиною. Він діставав певний шматок ґрунту, одну третину чиншів, даней і судових доходів, право поставити млин, іноді й право на певну панщину селян. Як установлюють дослідники волоського права (особливо професор Р. Кайндль), ідея волоського права була позичена у німецького права. Головна ріжниця полягала в тім, що осадчі на волоськім праві були переважно русини й мали своїх селян «судити своїм руським правом». Коли німецьке право на українських землях почали надавати лиш католикам, отже лиш німцям та полякам, то українське населення під покришкою «волоського» права діставало фактично варіянт німецького права.

Устрій і господарство сел на волоськім праві були більш пристосовані до пастушого побуту, особливо щодо характеру чиншів і даней. Але панщина заводиться в половині XVI століття й тут: установлюється праця 14 день на рік. Іноді селяне ще відкупалися від неї, але кінець кінцем потреба в робочих руках, в звязку з розвитком панського господарства, привела до загального установлення панщини. За дуже рідкими виїмками привілейоване становище сел на волоськім праві супроти сел руського права зникає в другій половині XVI віку.

Отже, як бачимо, села на німецькім й на волоськім праві зрештою опиняються в становищі мало чим відміннім від звичайних сел руського права. Відомості з люстрацій показують, що в другій половині XVI віку практика панщини значно розвинулася и поширилася супроти соймової постанови 1519 р. в