Нарис історії України. Том 1 - Дмитро Іванович Дорошенко

зредагувала Статут так, що в ньому навіть не згадано було за Люблинську унію і, як каже один з дослідників, — значіння Великого Князівства Литовського як самостійної й повноправної держави, виступає в ньому з такою ж ясністю й виразністю, що й в Статуті 1566 року. До Статуту внесено артикули, в яких говорилося, що великий князь під присягою за себе й за своїх нащадків зобовязувався не порушувати території Великого Князівства й знову прилучити до нього області, од нього одрізані. І взагалі до Статуту внесено ряд артикулів, які йшли в розріз з постановами Люблинської унії. Самий проект, вироблений Комісією, був розглянутий і доповнений литовсько-руськими повітовими соймиками і спеціяльним з'їздом литовсько-руської шляхти, так що вона могла вважати його за вислов волі цілого шляхетського «народа».

Але цей проект через його суперечність з духом і ухвалами Люблинського сойму не міг бути прийнятий польськими членами спільного тепер сойму. Тоді литовські пани й шляхта, використовуючи обставини війни з Москвою, добились від короля Стефана Баторія в 1584 році обіцянки, що він таки проведе нову редакцію Статуту. Та він не встиг цього зробити, бо в 1586 р. вже помер. В часі безкороліввя трохи не дійшло до розриву між Польщею й Литвою, і новий король Жигимонт III таки затвердив Третій Литовський Статут 1588 року, хоча й без ухвали сойму. Статут 1588 року був надрукований у Вільні і став діючим правом не тільки на землях обкраяного Великого Князівства Литовського, але й в українських провінціях, які одійшли до Польщі. Він мав значіння не тільки права шляхетського, права пануючої упривілейованої верстви, але й права «посполитого», всенароднього, і яко такий, служив нормою й для чисто народнього, так званого копного суду.

Окрім судів державних і статутових серед українського й білоруського населення Литовської держави існував іще народній, громадський суд, як установа звичаєвого права, відомий під назвою «копи». Цей суд, який новіший дослідник вважає за найяскравіше явище в історії західньо-руського взагалі, та зокрема українського звичаєвого права, звернув на себе увагу в українській і російській історіографії після появи невеликої розвідки київського професора Іванишева «О древнихъ сельскихъ общинахъ Юго-Западной Россіи» (1857). Тепер це питання має вже цілу літературу, серед якої відзначається велика розвідка Ір. Черкаського «Громадський (копний) суд на Україні-Руси XVI-XVIII віків» (1928). Копний суд стояв у тіснім, ґєнетичнім звязку з старим вічевим зібранням (в актах копа дуже часто так і називається вічем). Населення певної території складало певного рода союз для охорони себе від злочинних елементів і боротьби з ними. Коли хтось помічав злочин або сам став його жертвою, той скликав «копу», себто віче всіх правоздатних осіб своєї округи, які мусили являтись сами або присилати заступників, щоб учинити слідство й суд. Звичайно перші копні збори, що мали завдання перевести слідство по гарячому сліду, складались з ближчих сусідів і носили назву «гарячої копи». Потім уже сходилась велика копа, що на неї збіралися всі члени округи, і в урочистій обстанові, додержуючись певних обрядів і формальностей, відбувала судовий процес, виносила присуд (на словах або на письмі) і виконувала його. Компетенція копного суду була дуже широка: до неї належали майже всі карні й цивільні справи, які могли виникнути серед населення. До копного суду могли звертатися всі стани суспільства. Копний суд передавав справу як до вищої інстанції — до суду ґродського. Туди ж можна було й апелювати на його вирок.

Більшість дослідників відносить початок копного права на часи Руської Правди, себто на XI-XIII століття і взагалі підкреслює тісний внутрішний звязок між копними судами й громадськими вічевими судами старої Руси. Найбільший розцвіт практики копних судів, наскільки можна судити з актів, припадає на XVI століття. А додержались вони майже до кінця XVIII століття. Взагалі за литовської доби бере свій початок або вже й вповні формується цілий ряд суспільних явищ, яким судилось пізніше відограти величезну ролю в житті українського народа на протязі цілих століть.

Література до розділу 9

М. Грушевський, Історія України-Руси, т. V, Львів, 1905.

О. Ефименкова, Історія українського народу, т. І. Харьків, 1922.

М. Любавскій, Очеркъ исторіи Литовско-Русскаго Государства, Москва, 1915.

М. Чубатий, Правне становище українських земель Литовсько-Руської держави під кінець XIV віку, «Записки Наукового Т-ва ім. Шевченка, т. 134-135, 144-145. Львів, 1924-26.

St. Kutrzeba. Historja ustroju Polski w zarysie. Tom II. Litwa. Lwów, 1921.

М. Любавскій, Областное дЂленіе и мЂстное управленіе Литовско-Русскаго государства, Москва, 1892.

І. Малиновскій, Рада Великого Княжества Литовскаго въ связи съ Боярской Думой древней Россіи, 2 т., Томскъ 1903-1914.

Ф. Леонтовичъ, Рада великихъ князей Литовскихъ, «Журналъ Министерства Народнаго ПросвЂщенія», 1907, IX-X.

М. Владимирський-Буданов, Рада великого Князівства Литовського, «Записки Соціяльно-Економічного Відділу Укр. Академії Наук», т. IV, Київ, 1926.

Ф. Леонтовичъ, Правоспособность литовско-русской шляхты, «Журналъ Мин. Нар. ПросвЂщенія», 1908, III V-VII, 1909, II-III.

М. Любавскій, Литовско-русскій сеймъ, Москва, 1901.

Н. Максимейко, Сеймы Литовско-Русскаго Государства до Люблинской уніи, Харьковъ 1902.

Ф. Леонтовичъ, Центральныя судебныя учрежденія въ Великомъ Княжест†Литовскомъ. «Журналъ Министерства Юстиціи», 1910, II.

И. Лаппо, Земскій Судъ въ Вел. Кн. Литовскомъ, «Журналъ Мин. Нар. ПросвЂщенія», 1897, VI; його ж, Подкоморскій судъ, там же, 1899, VIII; його ж, Гродскій судъ, там же 1908, I.

М. Довнарь-Запольскій, Очерки по орґанизаціи западно-русскаго крестьянства въ XVI в. Київ, 1905.

А. Ефименко, Дворищное землевладЂніе въ Южной Руси, «Русская Мысль», 1892, IV-V або Збірник «Южная Русь», т. І, Петербург, 1905.

М. Владимирскій-Будановъ, Формы крестьянскаго землевладЂнія въ Литовско-Русскомъ ГосударствЂ, «Кіевскій сборникъ въ пользу голодающихъ», 1893; український переклад в т. 22 «Руської Історичної Бібліотеки», Львів, 1902.

Ф. Леонтовичъ, Крестьянскій дворъ въ Литовско-Русскомъ государствЂ, «Журналъ Мин. Нар. Просв. 1896, II-IV, VII, X, XII; 1897, IV, V.

М. Довнаръ-3апольскій, Государственное хозяйство Литовской Руси при Ягеллонахъ, Київ, 1901.

В. Пичета, Аграрная реформа Сигизмунда-Августа въ Литовско-Русскомъ ГосударствЂ, Москва, 1917.

Про устрій міст і німецьке право в Литовсько-Руській державі:

М. Владимирскій-Будановь, Немецкое право въ Польщі и Литві, «Журналъ Мин. Нар. Просв.», 1868, VIII, XI, XI, XII. (український переклад в «Руській Історичній Бібліотеці», т. 23-24, Львів, 1903-1904).

А. Кистяковскій, Права, по которимъ судится малороссійскій народъ, Київ, 1879.

Ф. Тарановскій, Обзоръ памятниковъ Магдебургскаго права западно-рускихъ городовъ литовской эпохи, Варшава, 1897.

В. Антоновичъ, ИзслЂдованіе о городахъ Юго-Западной Россіи, Київ, 1870; укр. переклад в т. 23-24 «Руської Історичної Бібліотеки», Львів, 1903-1904.

А. Грушевскій, Города Великого