Нарис історії України. Том 1 - Дмитро Іванович Дорошенко
Нарешті підходимо до головної маси населення — селянства. Його доля й його еволюція тісно звязані з долею шляхетського стану. Як уже говорилося, в старій Руси існували такі катеґорії сільського населення. 1) вільні смерди, 2) напіввільні закупи й 3) невільники. Еволюція була така: невільництво помалу тратить свій елементарний характер, і раби наближуються до становища звичайних вільних селян; але становище останніх з часом гіршає.
Литовсько-руське право ще на початку XVI віку знає невільну «челядь», призначену здебільшого для хліборобської праці. Частина жила на удержанні з панського двору, друга частина мала свої малі господарства. Статут 1529 року знає ті самі джерела невільництва, що й стара князівська Русь; полон, походження від невільних батьків, шлюб з невільницею, заміна смертної кари невільництвом. Але він знає і право викупитись за 7 років. Статут 1566 р. скасовує заміну смертної кари неволею. Нарешті Статут 1588 р. касує невільництво, залишаючи тільки полон, а вся челядь переводиться на селянські «тяглі» ґрунти. Так, каже Грушевський, «невільництво вимерло протягом XVI віку».
Але й од волі для селян залишилось небогато. Вільні селяне ділились на три ґрупи: 1) «люде тяглі або работні», 2) «данники» і 3) «слуги путні». Тяглі — це такі, що сиділи на панській землі й платили «оброк» та виконували ріжні господарські роботи. Вони складали головну масу сільської людности, й основну робочу силу панських маєтків. Їхні повинності все зростали. Зрідка натуральні повинності перекладались на гроші.
Данники — це селяне, що платили натурою певну дань з свого господарства. Основою оподаткування служила більша земельна одиниця «дворище». Платили продуктами, рідше грішми. Крім цеї дані зберіглося ще старе полюддя — обовязок годувати князя та його обоз в переїздах, але й воно було з часом переведено на гроші. До данників належали: бобровники, бортники, псарі, ловці, сокольники, свинухи, конюхи, плотники, рудники, риболови, дегтярі, млинарі й т. д. Кожен одбував свої повинності продуктами свого виробу або своєї здобичі.
Слугі путні — це селяне служебні, котрі відбували службу, звязану з охороною гряниць держави або замків; також це були ріжні сільські ремісники: ковалі, боднарі, колесники, які відбували свою службу працею свого ремесла. Селян цеї службової катеґорії особливо багато було на південному пограниччі Сіверщини й Київщини, на Брацлавщині й на київському Поліссі. Головна їх служба полягала в тім, щоб «конми на войну ходити». Останній київський князь Симеон Олелькович зробив був спробу притягти їх до замкової служби та ще хотів їх примусити «сіно косити й на толоку ходити», але це викликало серед них велике незадоволення. Взагалі ж селяне усіх трьох катеґорій були перемішані між собою.
Переважним типом селянського господарства було так зване, «дворище», велике селище хуторського типу. Таке селище-хутір складалося з одного, двох і більше господарств і перебувало в спільнім володінні кількох родин, здебільшого між собою споріднених. На Київщині такі селища-господарства називались «землями», на південній же Київщині в степу появляється пізніше так розповсюджена, у нас назва «хутір». Назва дворище вживалася на Волині, на Поліссі, на Поділлі і в Галичині. Іноді вживалося яко назва дворища й старе руське слово «дим». Тому що дворище, як уже згадувалося, служило одиницею оподаткування, яке виявлялося в певній «службі» державі хоча би в формі натуральної данини, то слово «служба» вживалося яко синонім «дворища». Дворище не мало якогось сталого, раз на завжди виробленого розміру: його розмір залежав від кількости добрих і вільних ґрунтів навкруги, які можна було зайняти силами даного дворища для хліборобського господарства. Але з часом число вільних і незайнятих ґрунтів меншало, потреби держави більшали і от, щоб поставити певні межі для селянської займанщини, та щоб підняти доходність земель, в першій лінії земель самого великого князя, щоб перевести одностайне оподаткування відповідно до доходности ґрунту, в половині XVI віку була переведена дуже важлива земельна реформа. Було точно перевірено кількість землі в селянських руках і зафіксовано надалі розмір селянського господарства; була введена т. зв. «волока», що рівнялась 19 ½ десятин. Кожне селянське господарство діставало 1 волоку, боярське — 2. Примусово вводилася трьохпільна система. Всі селяне, осажені на волоках, мали платити певний чинш натурою й грішми, а крім того робити панщину. Ввесь цей порядок був виложений в т. зв. «Уставі на волоки Господаря его милости во всем великом княженії литовском» 1557 року.
Волочна реформа ще не прикріпляла остаточно селянина до землі: він міг піти геть, посадивши на своє місце іншу особу, але фактично це було тяжко зробити. Селяне підпадали догляду дрібної адміністрації, тратилось значіння прежньої сільської громади, ломився звязок, яким вона тримала всіх своїх членів вкупі.
Сама праця селян тепер дуже точно реґламентувалася: «а ставати до роботи піддані мають, як сонце сходить, а зійти з роботи, як сонце заходить. Відпочинку — годину перед обідом, годину в обід, годину над вечір. Хто не вийде рано на роботу через недбальство мусить відробити пропущене на другий день». Робити мали два дні на тиждень.
Волочна реформа була переведена на Берестейщині, Пинщині й Волині. На Наддніпрянщині держались старі данні порядки до кінця XVI віку, аж поки там не запанували нові порядки, звязані з переходом українських земель до Польщі.
Правова свідомість суспільства Литовської держави XVI віку (головно його шляхетської верстви) і взагалі його політичний та соціяльний світогляд знайшли собі найбільш яскравий вислов у законодатній памятці, що носить назву «Литовського Статута». Цей кодекс на цілі століття пережив саме Велике Князівство Литовське (ще в 1819 р. він друкувався, як збірник діючих законів), він зробився національним правом Лівобережної України й був чинний на значній частині української території мало не до половини XIX століття. Наукове дослідження Литовського Статута розпочав польський вчений і відомий діяч на полі освіти Тадеуш Чацький своєю розправою «О litewskich i polskich prawach» 1801 року. Ці досліди продовжували Данилович і Ярошевич, професори університету у Вільні, де інтерес до литовського права, Статута, як кодексу, мав не тільки наукове, але й чисто практичне значіння. Пізніше за студії над Литовським Статутом узялися російські та українські вчені, останні особливо з огляду на те, що Литовський Статут був діючим правом Гетьманщини і взагалі мав великий вплив на українське право. З цих розвідок треба згадати працю Ол. Кістяковського «Права, по которимъ
