Нарис історії України. Том 1 - Дмитро Іванович Дорошенко

внутрішні обставини: потребу великого князя тримати в послуху місцевих князів і потребу у військовій силі. Великий князь роздавав землю найбільш впливовим боярам-рицарям, з умовою відбувати військову службу. Отже, земельна власність була умовна, звязана з відбуванням військової служби. Згодом феодальні повинності ленників зменшувалися, натомість право вільно розпоряджатись землею, як своєю власністю, збільшувалося. І як би ми не називали ці відносини, чи прикладаючи до них термінологію західньо-європейського феодалізму (як то, між іншим, практикувалося й в самім Вел. Княз. Литовськім), чи визначаючи якось інакше, суть цих відносин зостається та сама: як влучно висловився Грушевський, воєнна служба була альфою й омегою постулатів, які ставила влада Великого Князівства Литовського своїй суспільності. А відбування цієї воєнної служби було нерозривно звязане з володінням землею, що вважалася власністю великого князя. Великий князь роздавав її під умовою служби якому небудь панові, той віддавав частину своєї округи іншій особі, та особа могла віддати частину третій особі, і так установлялася васальна ієрархія відносин, певна суспільна драбина, що на її найвищому щаблі стояв сам «господарь» землі, великий князь.

В другій половині XV віку зникли останки старого удільного ладу. На чолі держави стояв тепер великий князь, по суті необмежений монарх. Він не був звязаний ніякими правними нормами, але фактично з кінця XV віку примушений був ділити свою владу з Панами-Радою. Круг компетенції й діяльности великого князя по прежньому був дуже широкий: в його руках сходились, так би мовити, усі нитки державної управи, всі справи зовнішньої й внутрішньої політики. Він був не тільки «господарь», але й найбільший земельний власник: прибутки з великокняжих маєтків це була головна стаття великокняжого скарбу. Великий князь був завалений масою справ: розгляд земельних і взагалі маєткових тяжб, спори про спадщину, про шляхетство, про грабунки й образи... Подвійність становища великого князя відбивалася на складі орґанів центральної управи: одні виникають в звязку з потребами дворцового господарства, другі виникають з потреб держави. Так появляються дворцові урядовці — маршалок дворний, подчаший, крайчий, стольник, мечник, подскарбій і т. д.

Поруч них виникають уряди земські: подскарбій земський — з функціями міністра фінансів: канцлер — начальник державної канцелярії і міністр закордонних справ; гетьман — військовий міністр. Аж до половини XVI віку всі ці земські уряди не мали самостійного значіння, були лиш виконуючими орґанами. Але коли на перший план виступає шляхта після 1569 р., ці уряди дійсно робляться міністерськими.

При великому князю помалу сформувався постійний орґан — Пани-Рада. Так як і більшість форм та установ Великого Князівства Литовського, і це був пережиток і спадщина старих руських часів: це була княжа рада або боярська дума, що існувала й за послідніх галицько-волинських князів.

Проф. Малиновський, який у своїй праці «Рада Великаго Княжества Литовскаго въ связи съ боярской Думой древней Россіи» (1904-1912) перевів дуже докладне порівняння між обома цими установами, признає, що боярська Дума була першим генеалогічним ступенем до Ради і що вона правно вповні була оформлена з кінцем XV століття. Проф. Владимирський-Буданов каже, що Рада була орґанізована «по образу, і подобію» старих боярських дум: первісні литовські князі, великі й удільні, сиділи на руських землях й користувались з готових давніх установ руських, між іншим і найбільше з думи боярської тих земель, що їх вони були захопили. Отже Рада як установа, це безпосереднє продовження руської Думи. Так само каже й Ол. Ефименкова: литовська Рада, як і московська боярська Дума, були дальшим розвитком княжої думи удільної доби. Звичайний характер, неоформленість компетенції відзначають цю установу, як і за руських князів. Ми бачимо, що Вітовт постійно радиться з своїми вірними панами, закликаючи також католицьких біскупів і провінціяльних намісників. Те саме й за Свитригайла й Жигимонта. За Казимира вже виразно виступає склад Ради: князі, намісники, біскупи, вищі двірські і земські достойники. За Олександра й за Жигимонта-Августа І вже цілком оформлюється постійний склад Ради. З особистої ради при великому князю Пани-Рада виростає в державну Раду Великого Князівства Литовського, яка працює й без князя в його відсутності. Спеціяльні привілеї 1492 і 1506 років закріпили правне становище Ради: вони наділили її правами, які звужували прерогативи велико-княжої влади: Рада дістала законне право вести дипломатичні зносини вкупі з великим князем: великий князь без Ради не міг переміняти чи скасувати її постанов у внутрішніх ділах; зобовязувався «не держати гніву» за противність своїм думкам і словам, виявлену на Раді кимсь з її членів; великий князь не міг одбирати урядів і карати когось без поради з Радою, так само не міг роздавати самовільно і староств; нарешті не міг витрачати державних коштів або вивозити їх за кордон без відома Ради. Привілей 1509 року просто казав, що всі закони видаються по обміркуванню їх Панами-Радою.

Що стосується національного складу Ради, то руський елемент у ній був сильний лиш на початках, до унії з Польщею, коли не тільки русини, але й природні литовці стали польщитися, приймаючи римо-католицьку віру. Так що ті князі й пани руського імени, що засідали в Раді в XV столітті, були русинами тільки по імени. Безперечних представників як української, так і білоруської народности було там дуже небагато. Виїмок творило лиш князювання Свитригайла. Унія з Польщею між іншим впровадила до Ради як постійних її членів чотирьох католицьких біскупів Литовського Великого Князівства. Ці члени Ради мали в ній великий вплив і вживали його, звісно, в інтересах своєї церкви, які за тих часів покривалися з інтересами польської народности й польської духової культури. Звичайно, на біскупів призначувано не русинів, а литовців уже спольщених.

Пани-Рада обмежила владу великого князя на користь аристократії. Вплив і значіння Панів-Ради зменшується в міру зросту значіння сойму й шляхти. Вже Статут 1566 р. закріплює перевагу за соймом, але все ж таки вища адміністрація й підготовка законопроектів для сойму залишилась й на далі в руках Ради.

Коли виник литовсько-руський сойм? Він виріс і дійшов до свого значіння орґанічно. Спочатку ми бачимо надзвичайні з'їзди рицарства для вирішення дуже важливих справ. Такий був з'їзд 1401 року литовського й білоруського лицарства для обміркування унії. Те саме повторилось в 1413 році. В 1446 р. зібрався з'їзд для вибору Казимира Ягайловича. Це був уже властиво перший вальний сойм в дійснім розумінні слова. Потім сойм повторюється все частіше, але в XV віці ініціятива його скликання все лежить в Панів-Ради, і компетенція його неповна. Але в XVI віці компетенція сойму безмірно поширюється, формується шляхетське представництво, і Статут 1566 р. юридично закріплює сойм як