Нарис історії України. Том 1 - Дмитро Іванович Дорошенко
Брацлавщину прилучено до Волинського привілею, Київщині надано окремий привілей, який мав такий же зміст, що й Волинський: так само задержувалася чинність Литовського Статуту, забезпечувалися права руської, себто української мови й зазначалася рівноправність православної шляхти з римокатолицькою.
Прилучення до Польщі українських провінцій Литви — Київщини, Волині й Поділля одразу давало Польщі фактичну перевагу в цім новім державнім творі, який уявляв собою дивну мішанину принципів уній й федерації, свого роду компроміс ріжних державних і національних інтересів.
Яка ж була вага Люблинської унії, особливо для українського народу? Польські історики дають їй в своїх творах величавий апотеоз, як акту виключно державної мудрости. Справді поляки мали чого пишатись своїми досягненнями по тій унії: Польща робилася великою державою, розпоряджаючи при тім силами й засобами ще й Литви. Багаті українські землі відкривали широкий простор для колонізації за для її скупченої на неродючих надвислянських землях шляхти. Але для України і Білоруси, як каже Грушевський, «прославлений пізніше як акт любови, братерства, пожертвовання, — в дійсності Люблинський сойм був ланцюхом насильств над чужими переконаннями, чужими правами, насильств, довершених пресією державної влади й тяжких політичних обставин».
Але й для самої витвореної на основі унії нової спільної держави ріжні особливості її штучного устрою скоро дали себе відчути. Перш за все пішла дуже швидким темпом гіпертрофія відтепер спільного сойму. Тяжко було засимілювати литовсько-руський сойм, що вже мав свої власні традиції, з сеймом польським. Литовські посли трималися окремо, й сойм розбився на дві частини. Бувши в меншости, литовські посли раз-у-раз хапалися за «протестації», а знамените «Liberum veto» було вжито уперше 1652 р. литовським послом з Жмуді. Спільний сойм, як каже проф. Лаппо, зробився більше конґресом, ніж парламентом. Литовські посли, як суроґат колишнього свого сойму, почали збіратись перед початком сесії на т. зв. «головний сойм» у Волковиську, а потім у Слонімі, де й намічали свою проґраму й тактику для будучого сойму. На час безкороліввя зїзди Великого Князівства Литовського здобували ще більше значіння, беручи на той час усю повноту влади в Литві у свої руки. І взагалі литовські посли й політики ревниво берегли автономію своєї обкраяної батьківщини, з того не раз виникали тяжкі ситуації для Польщі. Найбільше виявилося стремління литовців зберегти свою автономію в кодифікації т. зв. 3-ої редакції Литовського Статуту (1588).
Але з цього часу доля Великого Князівства Литовського, під яким залишились всього два невеликі окрайчики української території — Берестейська й Пинська області, тратить для нашого огляду ближчий інтерес.
Література до розділу 8
М. Грушевський, Історія України-Руси, т.III, Львів, 1905 і т. IV, Львів, 1907.
П. Клепатскій, Очерки по исторіи Кіевской земли, т. І, Литовскій період. Одесса, 1912.
Про литовські літописи:
Д. Багалій, Нариси української історіографії т. І. Київ, 1923.
Т. Сушицький, Західньо-Руські Літописи, частина І. Київ, 1921: частина II, Київ, 1929. Самі літописи видано в т. XVII, «Полнаго Собранія русскихъ лЂтописей», Петербургъ, 1907.
Загальні огляди історії Великого Князівства Литовського:
В. Антоновичъ, Очеркъ исторіи Великаго Княжества Литовскаго, «Монографіи», Київ 1885; український переклад в т. VI «Руської Історичної Бібліотеки», Тернопіль, 1887.
Н. Дашкевичъ, ЗамЂтки по исторіи Литовско-Русскаго Государства, Київ, 1885.
М. Любавскій, Очеркъ исторіи Литовско-Русскаго Государства, Москва, 1910. 2-ге видання 1915 р.
Про окремих литовських князів:
І. Wolf, Ród Gedymina, Kraków, 1886; Він-же, Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku, Warszawa, 1895
K. Stadnicki, Olgierd i Kiejstut, Lwów, 1870; він-же. Synowie Gedymina, Lwów, 1881.
А. Барбашевъ, Витовтъ и его политика до Грюнвальденской битвы, Петербург, 1885; він же, Витовтъ, ПослЂднія двадцать лЂть княженія, Петербургъ, 1891 Vytautas Didysis 1350-1430. Redagavo, P. Šležas. Kaunas, 1930
J. Pfitzner, Grossfürst Witold von Litauen als Staatsmann. Brünn, 1930.
J. Kolankowski, Dzieje Wielkiego Księstwa Litewskiego za Jagełłonów. Tom I. 1377-1499. Warszawa, 1930.
Б. Ляскоронскій, Русскіе походы въ степи въ удЂльно-вЂчевое время и походъ князя Вітовта на татаръ въ 1399 году, «Журналъ Министерства Народнаго ПросвЂщенія». 1907, кн. IV-V і окремо. Петербург, 1907.
Б. Бaрвінський, Жиґимонт Кейстутович, Львів, 1905. А. Prochazka, Władysław Jagełło, 2 tt., Kraków, 1908.
Важніша література про Люблинську унію:
В. Пичета, Литовско-Польскія уніи и отношеніе къ нимъ литовско-русской шляхты, «Сборникъ статей, освященныхъ В. Ключевскому», Москва, 1909.
S. Kuttzeba, Unja Polski z Litwą, Kraków, 1914.
O. Halecki, Dzieje Unji Jagełłońskiej, 2 tt. Kraków, 1919-20.
И. Лаппо, Люблинская Унія и Третій Литовскій Статутъ, «Журналъ Министерства Народнаго ПросвЂщенія», 1917, V.
Розділ 9
...
Устрій і побут на українських землях в складі великого князівства Литовського в XIV-XVI століттях. Князівська влада й орґани центральної й краєвої управи. Пани-Рада. Суспільні верстви. Литовський статут і Копні суди
Я довше зупинився на огляді зовнішньої історії Великого Князівства Литовського аж до того часу, коли воно після Люблинської Унії 1569 року перестало відогравати самостійну ролю в політичному житті Східньої Европи. Зробив я це тому, що головна сила, спираючись на яку виросла ця обширна держава, був елемент руський, себто український і білоруський. Це обидва ці народи вклали свій хист, свою творчу енергію, свої матеріяльні засоби в будову Литовської держави; елемент литовський відограв свою орґанізуючу ролю лише в самому початку; він послужив звязуючим, скріпляючим цементом, щоб знову зліпити до купи окремі частини українського й білоруського світу, розбитого удільною системою й татарською руїною. Він дав свою династію, талановиту й енергійну в її перших поколіннях. Сама окупація руських земель Литвою в XIV в., як підкреслює Грушевський, мала характер не завоювання, не чужоземної напасти, а прилучення, збірання земель руської держави, аналоґічного з тим, як збірали колись розсипані частини Київської Держави її провідники Х-ХІ віків. Князі литовські дивилися на себе, як на спадкоємців давньої руської держави. Тому то українське й білоруське населення дивилося на них, як на своїх законних володарів, а на Литовське Князівство, як на свою власну державу. Цей погляд держався ще й за тих часів, коли після тіснішого зближення Литви з Польщею повіяло вже зовсім іншим духом.
Всі обставини, здавалося, вели до того, щоб Велике Князівство Литовське зробилося державою руського племени й забезпечило цьому племені вільний політичний і культурний розвиток. Але так не сталося. У руського елемента в Литві з кінцем XIV століття появився могучий