Нарис історії України. Том 1 - Дмитро Іванович Дорошенко

Вітовт був одним з могучих володарів Європи. Свою одиноку дочку Софію він оддав за московського великого князя Василя. Свого небожа Жигимонта він вислав на престол до Чехії. Нарешті він рішив здійснити свій проект коронації королівською короною. На весну 1429 року до Луцька на Волині було скликано блискучий з'їзд для цієї урочистости. Прибули цісарь Жигимонт, московський князь Василій, король данський, Ягайло, посли візантійського імператора й т. д. Але не прибула сама корона, затримана в дорозі поляками. Справу було відлежоно до нового з'їзду у Вільні, але тим часом Вітовт помер 1430 р.

Це розвязало руки польським політикам, одначе ідея самостійности Литви уже укріпилася на стільки, що ліквідувати її самим фактом смерти Вітовта було неможливо: сороколітнє правління Вітовта сформувало й орґанізувало Литовську державу. Вітовт наніс удар удільній системі, повигонивши найбільш амбітних або властолюбних князів; але він залишив самим землям їх автономію, садовлячи тільки замісць князів своїх воєвод або намісників. Цю автономію він ґарантував особливими т. зв. «земськими установними грамотами», в котрих підтверджував права церкви й духовенства, забезпечував особисті права населення, його самоуправу й місцевий суд, а також реґулював фінансову справу.

Загальна тенденція внутрішньої політики Вітовта полягала в тім, щоб «з ласки господарської зберегти старовину, закріпити соціяльний, політичний і юридичний лад землі».

Місцеве управління цілком опинилося в руках місцевого боярства. Суд був зосереджений в руках воєвод і старост, на яких можна було апелювати до самого великого князя. В земських уставних грамотах згадуються і віча, на яких сходились бояри, міщане, міська шляхта і «чорні», себто прості люде. Населенню ґарантувалась безпечність особи: карати було можна тільки по суду. Громадяне держави діставали право вільного від'їзду за кордон. При закріпленні цього нового ладу, який в головних рисах затверджував лад старий, удільні князі зійшли зі сцени, залишившися в характері службових князів, таких як і старші бояри.

Але при всім тім в державі виявився антаґонізм литовського й руського елементу, антаґонізм, який навмисне піддержували поляки. Між українсько-білоруськими князями й боярами з одного боку, а литовськими з другого було вбито клин — римо-католицьку віру й звязані з нею привілеї, виразно підкреслені, наприклад, в городельській унії 1413 р. Супроти сепаратизму українських та білоруських князів Вітовт висував значіння своїх литовських магнатів, садовлячи їх на Руси намісниками й воєводами.

По смерти Вітовта мали б вибрати, згідно постановам унії, Ягайла, але литовсько-руські пани вибрали молодшого сина Ольгерда Свитригайла, відомого з своїх авантурничих пригод. Ягайлові не залишилось нічого, як санкціонувати цей вибір. Обставини склались так, що Свитригайло мимоволі став, коли так можна висловитись, шефом руської партії в литовській державі. Українські й білоруські князі й бояри, незадоволені з тої переваги, яку мав тепер у великого князя латино-польський елемент, горнулися до Свитригайла, хоч він виявив себе зовсім незручним політиком і нещасливим вождем. Але з Свитригайла були незадоволені природні литвини за його симпатії до руського елементу. В противагу Свитригайлові вони висували молодшого Вітовтового брата Жигимонта Кейстутовича, якого піддержував Ягайло й поляки. Вкінці дійшло до міжусобної війни, яка вирішилась в 1435 р. погромом Свитригайла під Вількоміром: 42 руських князів попало в полон; полягли найкращі українські й білоруські полки. В Польщі святкували тріюмф. Але Україна ще 4 роки трималась Свитригайла, аж поки литовці й поляки не добили його до кінця. Жигимонт став єдиновладним великим князем литовським. Та не довго він попанував: в 1440 р. він упав жертвою змови руських князів, які замордували його в замку Троках недалеко Вільни.

В Польщі вже не було в живих Ягайла і там сидів його син Володислав. Але Литва по смерти Жигимонта вибрала собі окремого князя в особі молодшого сина Ягайлового Казимир а. На польському й на литовському престолах сиділи окремі володарі, хоча й рідні брати між собою. Фактично унія була розірвана.

Казимир повів на Литві дуже зручну політику, яка значно запокоїла русинів: він посадив на Волині Свитригайла, а в Київі Олелька Володимировича, яко своїх підручних князів. Білоруським землям видав нові привілеї. Коли по смерти брата Володислава, що загинув у відомім поході проти турків під Варною, Казимир був обібраний і на польський престол, він видав нові привілеї руській шляхті.

Але коли Казимир почув себе міцно на обох престолах, то перестав церемонитись з русинами. Литовські маґнати піддержували його в приборканні Руси. По смерти в 1470 році київського князя Симеона Олельковича було скасовано київське удільне князівство, і в Київі замість князів засів литовський воєвода, природний литвин-католик. Тоді українська ірредента підняла голову. На чолі її стали українські удільні князі. Син останнього київського князя Михайло Олелькович, в спільці з кількома іншими князями почав таємні переговори з Москвою, обіцяючи їй уступки на Білій Руси за поміч проти Литви. Але змову було викрито, і князь Михайло Олелькович заплатив за неї своєю головою. Але це не спинило князів, а лиш показало їм дорогу до Москви.

Поки Гедимін та Ольгерд обєднували білоруські й українські землі біля Вільни, на сході серед маси дрібних великоруських князівств виріс осередок, який так само почав обеднувати біля себе землі великоруські. Цим осередком стала Москва. Касуючи один по однім уділи та прилучаючи їх до себе, емансипуючись поволі від татарської зверхности, московські князі встигли до кінця XV. віку створити сильну, централізовану державу. Вони анектували Тверь, Рязань, Новгород й почали приєднувати сіверські князівства. Тут вони зустрілися з Литвою.

Обєднавши майже всі великоруські землі, великий князь Іван III починає підносити претензії на землі білоруські й на українські, як на історичну спадщину Рюрикового дому. Він титулує себе «Государем всеї Руси». З династичного погляду його претензії буди оправдані. Для Великого Князівства Литовського виріс грізний суперник.

Раніш за часів Вітовта удільні великоруські князі тягли до Литви супроти московської небезпеки. Тепер навпаки: дрібні удільні князі з сіверського погряниччя сами горнуться до Москви, і протягом двох останніх десятиліть XV віку цілий ряд дрібних сіверських князів перейшов під московську протекцію разом із своїми уділами. Між Москвою й Литвою наростав конфлікт. З огляду на це зросли на Литві уніонні змагання, піддержувані литовсько-католицьким елементом. Поляки й литовці вибирають собі спільних короля і князя й підтверджують унію раз-у-раз новими пактами, хоч при тім Литва й зберігає свою державну окремішність. Проти українсько-білоруського елементу в державі вже починаються